На чорно-білій фотографії, зробленій 1 травня 1962 року в Єрусалимі, Голда Меїр тисне руку літній жінці в світлій хустці. Це Марія Бабич, українка з Рівного, одна з учасниць історичної церемонії відкриття Алеї Праведників народів світу в Яд ва-Шем. Того дня на схилі Гори Пам’яті висаджували перші одинадцять дерев на честь неєвреїв, які рятували євреїв під час Голокосту.
Автор: Павло Швейко, НАновини
Єрусалим, 1 травня 1962 року: зустріч, що залишилася на фотографії
Голда Меїр тоді займала посаду міністра закордонних справ Ізраїлю. Через сім років, 17 березня 1969 року, вона стане прем’єр-міністром країни. А жінка, яку вона вітала, раніше працювала нянею в єврейській родині і під час нацистської окупації змогла врятувати однорічну дівчинку.
Історик Максим Гон, дослідник українсько-єврейських відносин, згодом розповідав, що документи про визнання заслуг Марії їй особисто вручила Голда Меїр. Фотографія їхньої зустрічі збереглася в архівній колекції Яд ва-Шем.
За цим знімком — доля дитини, мати якої була вбита в листопаді 1941 року, і жінки, яка не тільки врятувала дівчинку, але й після війни залишилася з її родиною, переїхавши до Ізраїлю.
У розділі «Історія і факти» НАновини знайомлять читачів з такими людськими долями. Ми не претендуємо на академічне дослідження. Наша мета — спираючись на доступні документи, спогади та роботи істориків, розповісти цю історію так, щоб про Марію Бабич і врятовану нею Іріт Осипову дізналося якомога більше людей.
Рівне до війни: родина Осипових і їхня няня
Марія Бабич народилася в 1889 році. Про її дитинство, батьків і освіту збереглося мало відомостей. Відомо, що перед Другою світовою війною вона жила в Рівному, працювала домашньою помічницею і нянею у єврейській родині Осипових.
Рівне того часу було великим центром єврейського життя на Волині. Згідно з переписом 1931 року, тут проживали майже 23 тисячі осіб “іудейського віросповідання”. Працювали синагоги, школи, благодійні організації, єврейські торговельні підприємства. На вулицях звучали польська, українська, російська та їдиш.
До вересня 1939 року місто знаходилося в складі Польщі, потім увійшло до Української РСР. Сьогодні це Рівне, обласний центр України. В ізраїльських сімейних документах, спогадах пережилих Голокост і меморіальних книгах зустрічаються колишні назви Równe і Rovno.
У домі Осипових росла маленька Іріт. Її батьків звали Іцхак і Міна. Марія доглядала за дівчинкою, займалася домашніми справами і була добре знайома з родиною.
22 червня 1941 року Німеччина напала на Радянський Союз. Іцхак Осипов опинився на фронті в рядах Червоної армії. Його дружина залишилася в Рівному з дочкою, якій виповнився близько року.
Через шість днів, 28 червня, місто зайняли німецькі війська.
Сосонки: листопад, коли зникли тисячі жителів міста
У перші місяці окупації євреїв Рівного позбавляли майна, відправляли на примусові роботи, піддавали приниженням і вбивствам. До початку листопада 1941 року німецька влада підготувала масове знищення значної частини єврейського населення.
За розпорядженням окупаційної адміністрації євреям наказали з’явитися з родинами і особистими речами на збірний пункт у районі Грабника. Наказ пов’язують з німецьким гебітскомісаром доктором Байером. Гебітскомісар — керівник адміністративного округу на окупованій території.
Людям говорили про переселення. Насправді їх направляли в урочище Сосонки за Рівним, де вже були підготовлені місця масових розстрілів.
В історичних матеріалах основні дати вбивств позначаються як 6–9 листопада 1941 року. На меморіалі в Сосонках вказані 17 500 загиблих. Американський історик Джеффрі Бьордс у книзі 2013 року Holocaust in Rovno: The Massacre at Sosenki Forest, November 1941 наводить більш високу оцінку — близько 23 500 осіб, включаючи приблизно шість тисяч дітей.
Різниця пов’язана з підрахунком жертв двох акцій знищення і окремих груп загиблих. Докладніше обставини масового вбивства викладені в дослідженні Бьордса «Голокост у Рівному».
Серед убитих була Міна Осипова. Український інститут національної пам’яті називає датою її загибелі 6 листопада 1941 року.
Маленька Іріт у Сосонки не потрапила. Незадовго до загибелі мати встигла довірити її Марії Бабич.
Як Міна Осипова врятувала дочку перед власною загибеллю
Подробиці того, як дівчинка опинилася у Марії, збереглися в двох версіях.
У «Банку портретів» Національного музею історії України у Другій світовій війні розповідається, що Міна, розуміючи небезпеку, передала однорічну дочку няні, а сама вирушила в гетто.
Інший розповідь наводиться в рівненських краєзнавчих публікаціях. Згідно з цією версією, Міна змогла передати дитину Марії вже тоді, коли євреїв збирали для відправки на смерть. Дівчинка була загорнута в простирадло, і з боку згорток міг виглядати як звичайні речі.
Встановити точну послідовність подій за опублікованими свідченнями неможливо. Музейна версія також не дозволяє без додаткових документів визначити, коли саме Міна опинилася серед приречених: відоме рівненське гетто було створено вже після листопадових розстрілів.
Але обидві версії сходяться в головному. Міна залишила дочку жінці, якій довіряла. Іріт вижила, а її мати загинула разом з тисячами інших євреїв Рівного.
Марія забрала дитину додому. Щоб приховати походження дівчинки, вона стала говорити оточуючим, що Іріт — її власна дочка.
Цьому рішенню Бабич слідувала протягом усієї окупації.
Жінка, у якої несподівано з’явилася дочка
У листопаді 1941 року Марії було приблизно 52 роки. Не дивно, що поява немовляти викликала питання сусідів.
Рівненська дослідниця Світлана Калько в біографічному матеріалі про Марію Бабич наводить відомості про насмішки оточуючих: люди дивувалися, від кого жінка в такому віці могла народити дитину. Бабич продовжувала наполягати, що дівчинка — її дочка.
За цим поясненням ховалася смертельна небезпека. Нацистська влада переслідувала євреїв, яким вдавалося уникнути відправки на розстріл або ув’язнення в гетто. Людям, які надавали їм притулок, загрожували арешт, жорстокі покарання і смерть.
Марія повинна була не тільки приховувати походження Іріт, але й забезпечувати її всім необхідним. В умовах окупації це означало турботу про харчування, одяг, житло і здоров’я дитини при постійному ризику викриття.
Краєзнавчі матеріали згадують, що Бабич допомагала і іншим євреям Рівного: передавала їжу в’язням гетто, попереджала про небезпеку облав. Імена цих людей і обставини кожного випадку поки відомі не повністю.
Залишених після листопадових розстрілів євреїв німці ув’язнили в гетто. У липні 1942 року його ліквідували, а в’язнів вивезли в район Костополя і вбили.
Марія тим часом продовжувала ростити Іріт. Німецька окупація Рівного закінчилася 2 лютого 1944 року, але турбота про дівчинку не припинилася. У музейній біографії говориться, що Бабич виховувала її близько чотирьох років — до повоєнного повернення батька.
Іцхак Осипов повертається додому
Після закінчення війни в 1945 році Іцхак Осипов повернувся в Рівне і розшукав свою дочку. Вона знаходилася у Марії.
Він пішов на фронт, залишивши вдома дружину і маленьку дитину. Міна загинула, а Іріт вижила завдяки жінці, яка кілька років виховувала її під виглядом власної дочки.
За відомостями Національного музею історії України у Другій світовій війні, Іріт виявилася єдиною з родичів Осипових, які залишалися в Рівному, хто пережив Голокост. Іцхак вижив, оскільки знаходився на фронті.
Після повернення батька Марія не пішла з життя родини. Вона продовжила жити разом з Осиповими, ставши для них близькою людиною.
Про те, як відбувалася зустріч Іцхака з дочкою, що вони говорили один одному і як Іріт звикала до повернутого батька, опубліковані матеріали не розповідають. Зате відомо її наслідок: родина зберегла стосунки з жінкою, якій була зобов’язана порятунком дитини.
Пізніше вони разом покинули Радянський Союз.
Дорога в Ізраїль
За даними журналістки Ольги Мусафірової, наведеними в публікації «Нової газети Європа» від 27 вересня 2025 року, родина Осипових разом з Марією Бабич емігрувала в Ізраїль у 1949 році. Однак ця дата викликає питання: яким чином їм вдалося покинути Радянський Союз, де при Сталіні виїзд на постійне проживання за кордон був практично неможливий?
Про суворість обмежень свідчить дипломатичний документ посольства США в Москві від 16 червня 1949 року. Для виїзду вимагалося спеціальне дозвіл радянської влади, яке звичайним громадянам видавали вкрай рідко. Пряма єврейська еміграція з СРСР в Ізраїль у той період майже не допускалася.
Тим не менш існував інший шлях — через Польщу. До вересня 1939 року Рівне знаходилося на польській території, тому Осипови могли мати право на повоєнну репатріацію. 9 вересня 1944 року влада Української РСР і Польський комітет національного визволення уклали угоду, що дозволяла полякам і євреям, які мали польське громадянство до 17 вересня 1939 року, переселятися із Західної України в Польщу.
За даними енциклопедії YIVO, у 1944–1948 роках близько 175 тисяч євреїв переселилися з СРСР у Польщу в рамках повоєнних репатріаційних угод. Багато хто згодом вирушив у Палестину, а потім в Ізраїль.
Таким маршрутом теоретично могли скористатися і Осипови. Однак становище Марії Бабич було складніше: вона була українкою, не перебувала з ними в родинних зв’язках і не мала автоматичного права на переселення за угодою, призначеною для поляків і євреїв.
Тому не можна виключати, що родина покинула СРСР ще до 1949 року, деякий час перебувала в Польщі або іншій європейській країні і лише потім прибула в Ізраїль. Але це поки припущення. Ні точна дата від’їзду з СРСР, ні маршрут, ні документи, що дозволили Марії супроводжувати Осипових, не встановлені.
Як українка, яка не мала родинних зв’язків з єврейською родиною, змогла подолати радянські обмеження і виїхати разом з нею, залишається однією з найцікавіших невияснених сторінок біографії Марії Бабич.
Ізраїль тоді тільки починав свою історію як незалежна держава. Його проголосили 14 травня 1948 року, а вже в наступному році сюди прибували десятки тисяч євреїв, які пережили Голокост, і репатріанти з різних країн. Серед них були Іцхак і Іріт Осипови, які втратили майже всіх рідних в окупованому Рівному. Але разом з ними приїхала і українка, яка не була єврейкою і не доводилася їм родичкою.
Родина оселилася в Єрусалимі. Марія продовжувала жити з Осиповими, залишаючись поруч з дівчинкою, яку колись врятувала. Ця незвичайна сімейна історія підтверджується Національним музеєм історії України у Другій світовій війні і історичними матеріалами Яд ва-Шем. Про неї також розповідала Ірена Штайнфельдт, яка керувала відділом Праведників народів світу, в журналі Яд ва-Шем за квітень 2009 року.
На відміну від історії порятунку Іріт, перші роки життя Марії в Ізраїлі висвітлені значно слабше. Поки не знайдені документи, які дозволили б встановити точну дату її прибуття, підставу отримання права на проживання і домашню адресу родини. Але відомо, що Марія залишилася в Єрусалимі до кінця життя. Вона померла 28 жовтня 1971 року і була похована на кладовищі російського жіночого монастиря в районі Ейн-Карем.
Через тринадцять років після передбачуваного переїзду, 1 травня 1962 року, Марія Бабич опинилася серед учасників відкриття Алеї Праведників народів світу. Того дня її вітала Голда Меїр, а архівні фотографи зафіксували зустріч. Жінка, яка в окупованому Рівному приховувала єврейську дитину під виглядом власної дочки, отримала визнання в країні, куди приїхала разом з врятованою родиною.
Голда Меїр і перші одинадцять дерев
1 травня 1962 року в Ізраїлі відзначали День пам’яті жертв Голокосту. На Горі Пам’яті в Єрусалимі проходила церемонія відкриття Алеї Праведників народів світу. На тоді ще відкритому схилі висаджували одинадцять дерев уздовж дороги до Залу пам’яті.
Серед учасників була Марія Бабич. Її запросили як жінку, яка врятувала єврейську дитину в окупованій Україні. В історичному розповіді Яд ва-Шем про програму Праведників окремо згадується дерево, посаджене Марією.
На церемонії була присутня Голда Меїр. Архів зберіг не тільки їх спільну фотографію, але й знімки Бабич під час посадки дерева.
Історик Максим Гон в інтерв’ю про Праведників народів світу з Рівненської області розповідав, що нагороду Марії особисто вручила Голда Меїр. Він називав Бабич однією з перших українських Праведниць.
Однак з датою офіційного присвоєння звання пов’язана історична неясність. У списку Праведників народів світу з України, опублікованому Яд ва-Шем, Марія Бабич значиться під номером справи 314, а рік визнання вказаний як 1963.
Український інститут національної пам’яті в матеріалі від 14 травня 2025 року наводить іншу дату — 1978 рік, вже після смерті Марії. В окремих більш ранніх публікаціях визнання датується 1962-м. Це розходження між опублікованими відомостями поки не має однозначного документального пояснення.
Безсумнівно, що Марія знаходилася на церемонії 1 травня 1962 року, посадила одне з перших одинадцяти дерев і була особисто представлена Голді Меїр. Сам момент передачі документів відомий за свідченням Максима Гона, а не за збереженою архівною фотографією.
Що означає звання Праведниці народів світу
Яд ва-Шем був заснований законом Кнесету від 19 серпня 1953 року як ізраїльський національний меморіал пам’яті жертв і героїв Голокосту. Одним з його завдань стало увічнення неєвреїв, які, ризикуючи собою, рятували євреїв під час нацистського переслідування.
Для визнання Праведником народів світу вивчаються свідчення врятованих, архівні документи і обставини здійсненого вчинку. Важливі реальна допомога, ризик для рятівника і відсутність корисливих мотивів.
Визнаним Праведникам вручають медаль і почесний диплом, а їхні імена увічнюють у Яд ва-Шем. Це визнання відрізняється від українських національних нагород і пам’ятних звань.
Марія Бабич увійшла до числа перших українців, відзначених за порятунок євреїв. У ряді публікацій її називають першою українською Праведницею народів світу.
У сучасній Україні цим людям присвячена окрема пам’ятна дата. 14 травня відзначається День пам’яті українців, які рятували євреїв під час Другої світової війни. Верховна Рада встановила її постановою від 2 лютого 2021 року.
НАновини вже розповідали про Марію Бабич та інших українських рятівників у публікації, присвяченій 14 травня. Ще один матеріал видання — про вшанування українських Праведників у Яд ва-Шем і пам’ять жертв Бабиного Яру.
Останні роки Марії: Єрусалим, 1971 рік
Марія Бабич прожила в Ізраїлі до кінця життя. За даними Світлани Калько, вона померла в Єрусалимі в 1971 році. Її життя охоплює період з 1889 по 1971 рік.
В ізраїльських довідкових матеріалах збереглося і вказівка на місце її поховання. Марія Бабич згадується в переліку місць поховання Праведників, розміщеному на сайті Міністерства просвіти Ізраїлю. У ньому названо кладовище жіночого монастиря в Ейн-Каремі, районі Єрусалима.
Це суттєва деталь її ізраїльської біографії. Жінка, яка приїхала з Рівного разом з врятованою родиною, не тільки отримала визнання в Яд ва-Шем, але й залишилася в Єрусалимі після смерті.
Про подальше життя Іріт Осипової відомо набагато менше. В історичній публікації 2000 року згадувалося, що після війни вона змінила прізвище і встановити її подальшу долю автору не вдалося. Надійних загальнодоступних відомостей про її шлюб, дітей або останні роки життя поки немає.
Тому було б неправильно вигадувати продовження її біографії. Але основні події дитинства Іріт відновлені: загибель матері в Сосонках, порятунок Марією, повернення батька і переїзд в Ізраїль.
Ім’я Марії Бабич повертається в Рівне
В Україні історія Марії збереглася завдяки роботі краєзнавців, дослідників Голокосту і музейних співробітників. Її біографія увійшла в матеріали Національного музею історії України у Другій світовій війні, а фотографії з Яд ва-Шем стали відомі українським читачам.
У червні 2025 року в Рівному міська комісія з найменування вулиць підтримала ініціативу присвоїти ім’я Марії Бабич новій вулиці в районі Нового Двору, неподалік від вулиць Новодворської і Петра Григоренка. Про це повідомляли рівненські місцеві видання з посиланням на міську владу.
У місті зберігають пам’ять і про загиблих євреїв. 13 грудня 2019 року біля колишнього входу в гетто, на перехресті вулиць Соборної і Дорошенка, встановили пам’ятний знак. Його створили у вигляді зруйнованої стіни з менорою і валізою. Частина цеглин була взята зі старої будівлі на території колишнього гетто.
В урочищі Сосонки знаходиться меморіал жертвам масових розстрілів листопада 1941 року. Серед загиблих там була Міна Осипова. Її дочка залишилася жива завдяки жінці, ім’я якої тепер увічнюють у рідному місті.
Дівчинка, яка залишилася жива
Коли 1 травня 1962 року Голда Меїр вітала Марію Бабич у Яд ва-Шем, за цією зустріччю стояла історія довжиною понад двадцять років.
У листопаді 1941 року мати однорічної Іріт Осипової опинилася серед євреїв Рівного, яких нацисти відправили на знищення в Сосонки. Марія, яка працювала нянею в їхній родині, взяла дівчинку до себе і стала видавати її за власну дитину. Вона виховувала Іріт під час окупації, дочекалася повернення її батька і залишилася з Осиповими після війни.
В Ізраїлі Марія прожила останні роки свого життя. В Єрусалимі вона посадила дерево на Алеї Праведників народів світу, а її зустріч з Голдою Меїр зберегла архівна фотографія.
Сьогодні відомі не всі подробиці її біографії, а окремі дати визнання вимагають подальшого уточнення. Але доля врятованої Іріт не викликає сумнівів: завдяки Марії Бабич дівчинка пережила Голокост, знову зустріла батька і змогла почати нове життя в Ізраїлі.
Саме заради таких історій існує розділ «Історія і факти» НАновин. Щоб за історичними датами і кількістю загиблих читачі могли побачити конкретних людей — в тому числі жінку з Рівного, яка врятувала дитину і прожила з його родиною все своє подальше життя.