Як українець Василь Тарасенко допоміг Державі Ізраїль з'явитися на карті світу

У квітні-травні 1948 року Василь Тарасенко очолював делегацію УРСР на спеціальній сесії Генеральної Асамблеї ООН з «палестинської проблеми». На цій сесії він відіграв вирішальну роль у державотворенні Ізраїль.

Його по праву вважають творцем Держави Ізраїль.

Бен-Гуріон через Моше Шарета в розмові з ним по телефону в ніч з 14 на 15 травня 1948 р. (14 травня в Тель-Авіві було проголошено незалежність держави Ізраїль) передав українському дипломату від себе особисто та від уряду Ізраїлю подяку за виступ на засіданні спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН, яка відіграла значну роль у долі Ізраїлю.

Крім того, Бен-Гуріон доручив Моше Шарету отримати від Тарасенка його згоду на присудження йому звання почесного громадянина Ізраїлю. Як зазначив тоді Моше Шарет, це був би перший випадок надання почесного громадянства представнику іноземної держави. Але, обговоривши з Тарасенком неминучі на той час для нього особисто та його родини цілком передбачувані наслідки, вирішили, що розумно утриматися від такого кроку.

Як це було

Василь Якимович Тарасенко був головою української делегації на позачерговій сесії Генеральної Асамблеї ООН та відіграв вирішальну роль у голосуванні щодо створення держави Ізраїль у травні 1948 року.

За словами Тарасенка, ставлення до ідеї єврейської держави в радянській делегації було прохолодним, але існувала директива Сталіна голосувати за створення Ізраїлю, і не послухатися «господаря» було немислимо, незважаючи на невдоволення. Сталін підтримував створення єврейської держави, розраховуючи на кілька факторів, включаючи надію на соціалістичну орієнтацію цієї країни та прагнення послабити позиції Великобританії на Близькому Сході з його величезними запасами нафти.

Як відомо, інтереси СРСР та США у цьому питанні збіглися, тому 29 листопада 1947 року на розгляд Генеральної асамблеї ООН було винесено дві резолюції.:

одна — британська — про створення єдиної держави Палестину, де євреї стали б національною меншістю (всупереч знаменитій Декларації Бальфура, про яку британський уряд на той час «забув»),

та інша — радянсько-американська — про поділ Палестини на дві незалежні держави, єврейську та арабську.

Ухвалення другої резолюції було далеко не очевидним, багато країн сумнівалися, араби були категорично проти, мобілізувати більшість було складно. Американцям довелося спеціально привезти на засідання представників Філіппін та Парагваю, виразно дивлячись представнику Філіппін у вічі. У результаті набралося дві третини голосів: 33 за розділ Палестини, 13 проти, 10 утрималися.

А далі почалося найцікавіше. Генеральна асамблея ухвалила, що ухвалена резолюція залишиться чинною тільки в тому випадку, якщо на наступній сесії, призначеній на 14 травня 1948 року, в день закінчення британського мандату, не буде ухвалено інше рішення. Повторне голосування мало відбутися не пізніше 18:00.

Тим часом почалася «холодна війна» і гонка озброєнь, і до травня 1948 США змінили свою позицію на 180 градусів, вирішивши підтримати Великобританію, чий вплив здавався менш небезпечним, ніж зростаючий вплив Радянського Союзу. Таким чином, до 14 травня проти поділу Палестини вже було 40 країн, а «за» — лише СРСР, Україна, Білорусь, Польща, Чехословаччина та Югославія.

Однак коли США вирішили підтримати англійський проект, здавалося, що більшість проголосує за об'єднану державу.

Доля Палестини остаточно вирішувалася 14 травня 1948 року.

Усі думали, що голосування вже зумовлено.

За пропозицію СРСР були готові проголосувати лише 6 держав. Остаточне рішення мало бути прийняте до 18 години 14 травня 1948 року.

Якби голосування не відбулося з якихось причин, набуло чинності попереднє рішення: створення на території підмандатної Палестини двох держав — арабської та єврейської.

За 20 хвилин до закінчення засідання голова, представник Аргентини, перервав виступ голови радянської делегації Андрія Громика та оголосив про початок голосування щодо резолюції, запропонованої Великобританією.

Несподівано, в обхід усіх правил та регламентів, представник України Василь Тарасенко, виступ якого не був запланований на порядку денному, побіг до трибуни, вигукуючи щось англійською. «Я хочу поговорити про Вас», — заявив він голові, помилково вживши «point of you» замість «point of view» (точка зору).

Голова, побачивши в заяві загрозу, вибіг із зали за поліцією, а Тарасенко почав свою промову. Делегати погано розуміли її англійську і не одразу зрозуміли, що український дипломат тягне час. На початку сьомого голова Арсі повернувся з поліцією і, глянувши на годинник, зрозумів, що ставити питання про Палестину на голосування не можна, оскільки після 18 годин голосування було б незаконним.

Коли Арсе збирався закрити сесію, слово попросив голова делегації США генерал Осборн. Він попросив продовжити роботу сесії, щоб зв'язатися з президентом США Гаррі Труменом для обговорення ситуації, що склалася. Пропозиція генерала Осборна була прийнята.

«Приблизно через 1,5—2 години, — згадує Тарасенко, — Осборн повідомив, що США переглянули свою позицію щодо палестинського питання та погодилися з рішенням про створення на території Палестини двох незалежних держав: єврейської та арабської».

Чому тоді Василя Тарасенка не видалили з трибуни ООН? Чому приголомшений лікар Арсе втік? Чому присутні, мов загіпнотизовані, півгодини слухали його промову і не вимагали голосування? Чому всі на півгодини буквально заціпеніли? Яка сила паралізувала їх? І яка сила підняла самого Тарасенка з місця і допомогла йому зробити, начебто, неможливе? Він зізнавався, що не міг цього пояснити. Можливо, сталося те саме «звичайне диво», яке, як правило, робить тільки одна сила — найвища. Відновлення держави Ізраїль, як пише Елі Ліхтенштейн, є одним із таких чудес.

За два місяці до закінчення своєї каденції Василя Тарасенка відправили у відпустку, і він уже не повернувся до Америки, будучи відстороненим від роботи «за активну проізраїльську позицію та український сепаратизм». За проізраїльську позицію його особисто лаяв Хрущов: «Якого біса ти поліз на трибуну?! Хай би Громико виступав, то ні, знайшли б тебе — дурня». Тарасенко наївно відповів, що зробив це за власною ініціативою, на що Хрущов махнув рукою та сказав: «Тим гірше для тебе».

Однак серйозних санкцій не було. Тарасенко повернувся до Києва та очолив кафедру історії зарубіжних країн в університеті, де залишався на цій посаді до 1982 року. Кафедри він втратив після виступу проти хабарництва. Лекції читав українською мовою, що на той час не викликало звинувачень у бандерівщині.

Він очолював громадський фонд «Україна — Ізраїль», отримував листи від Біньяміна Нетаньяху та Давида Леві, міністра внутрішніх справ Ізраїлю 90-х років. На 50-річчя Ізраїлю він разом із сином та донькою відвідав Ізраїль, був захоплений побаченим та сподівався, що Україна зможе повторити «ізраїльське диво».

Помер 22 березня 2001 року. Похований на Байковому цвинтарі столиці України.

Читайте нас у каналах Новини Ізраїлю Nikk.Agency <Новини ІзраїлюFi" rel="noopener">Telegram— Facebook, — Google News