- 27 Січня, 2026
- 8:28 pm
- В світі
27 січня в усьому світі згадують жертв Голокосту. Для мільйонів людей ця дата пов’язана не лише з пам’яттю про катастрофу, але й з питанням: чому в Радянському Союзі про неї десятиліттями говорили пошепки — або не говорили взагалі. Історик Віталій Нахманович в інтерв’ю РБК-Україна детально пояснив, як саме радянська система витісняла єврейську трагедію з публічного простору.
Пам’ять під наглядом держави
За словами історика, євреї в СРСР прекрасно знали про Голокост. Майже в кожній родині були вбиті, зниклі безвісти, розстріляні. Знали й жителі міст, містечок і сіл, де відбувалися масові вбивства. Це знання існувало — але поза офіційним визнанням.
Наприкінці 1940-х років, ще до закінчення війни, виникали стихійні акції пам’яті. Люди приходили до місць розстрілів, приносили квіти, запалювали свічки. Однак незабаром почався період державного антисемітизму, і будь-які подібні дії стали небезпечними.
«Відлига», за якою знову послідувала заборона
На початку 1960-х років, на хвилі хрущовської «відлиги», ситуація ненадовго змінилася. З’явилися спроби встановлювати пам’ятники, обговорювати форми меморіалізації. Держава навіть задумалася про те, як взяти ці ініціативи під контроль.
Але після закінчення «відлиги» маятник знову хитнувся в бік заборон. Акції пам’яті почали розганяти, їх учасників — переслідувати. Ходити в Бабин Яр, згадує Нахманович, було майже так само ризиковано, як брати участь у несанкціонованих політичних зібраннях.
У вересні 1966 року в Бабиному Яру відбувся мітинг, який став першим масовим неофіційним актом пам’яті жертв Голокосту в СРСР. Формально його назвали «несанкціонованим», хоча люди, які прийшли туди, не вважали себе учасниками протесту. Це була спроба просто згадати загиблих.
Дозволена пам’ять — без згадки про євреїв
Парадоксально, але в ті ж роки влада робила кроки, які зовні виглядали як рух назустріч пам’яті. У 1965 році оголосили конкурс на пам’ятник у Бабиному Яру. У 1966-му вийшла книга Анатолія Кузнєцова «Бабин Яр».
Однак існувала жорстка умова: можна було говорити про «мирних громадян» і «військовополонених», але не можна було підкреслювати, що йдеться саме про масове знищення євреїв.
Покласти вінки з написом «в пам’ять убитих євреїв» означало автоматично потрапити під звинувачення в «дрібному хуліганстві». Покарання — до 15 діб арешту. За словами історика, на такі кроки наважувалися лише небагато, і більшість з них згодом виїхали до Ізраїлю.
Чому жертви повинні були бути «радянськими»
Нахманович підкреслює: на рівні держави інформація про Голокост існувала. Проблема була не в незнанні, а в ідеології. Радянська влада послідовно будувала образ єдиної «радянської жертви», в якій не повинно було бути національних відмінностей.
Ця логіка сформувалася задовго до війни. Вже в 1930-ті роки почалися репресії за національною ознакою: спочатку проти українців, потім поляків, німців, греків. Наприкінці війни були депортовані кримські татари, чеченці, інгуші.
Спочатку режим боровся з «класовими ворогами». Коли вони були знищені, система переключилася на цілі народи, оголошені носіями «буржуазного націоналізму». У цьому контексті євреї виявилися наступною мішенню — незважаючи на те, що саме вони зазнали колосальних втрат від нацистської політики знищення.
Несумісність з міфом про «радянський народ»
Комуністична влада прагнула створити образ єдиного «радянського народу» з жорсткою ієрархією. У цій конструкції існував «старший брат» і «молодші брати». Євреї в цю схему не вписувалися.
Їх жертви були непропорційно великі. Їх внесок у спротив і кількість героїв — занадто помітні. Все це руйнувало ретельно вибудуваний міф, у якому національна трагедія не мала права на окреме ім’я.
Саме тому пам’ять про Голокост у СРСР не просто замовчувалася — її цілеспрямовано редагували, обмежували і карали за спробу назвати речі своїми іменами. Цей досвід важливий і сьогодні, коли пам’ять знову стає об’єктом політичного тиску і боротьби за інтерпретації. Про це нагадують НАновини — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency.
