Є інтерв’ю, які звучать як суха аналітика.
А є ті, де людина говорить так, ніби ще стоїть на тій самій землі, де все відбувалося.
Розмова Андрія Цаплієнка з Аллою Мазур 15 листопада 2025 — саме з таких.
Він тільки повернувся з Ізраїлю, і відчувалося: він приніс із собою повітря Тель-Авіва, шум протестів у Єрусалимі, stories українських солдатів, які давно живуть в Ізраїлі і кажуть: «Ми все це бачили раніше».
Ми вже писали про візит його в Ізраїль – “Відео: Андрій Цаплієнко в Ізраїлі: чому країна не засуджує Росію і що відбувається після «світу Трампа»”
Для ізраїльської аудиторії — особливо для тих, хто живе між двома світами, українським та ізраїльським — це інтерв’ю стало мостом.
Мостом, який давно потрібно було побудувати.
Коли суспільство попереду політики
Перше, що вимовляє Цаплієнко:
«Не плутайте Ізраїль як суспільство і Ізраїль як політичну еліту».
Це фраза, яку багато хто в Ізраїлі міг би сказати сам.
Тому що на землі, в містах, біля кафе, на вікнах автомобілів — України набагато більше, ніж здається тим, хто дивиться тільки офіційні заяви.
— 68% ізраїльтян підтримують Україну.
— Десятки тисяч допомагають фінансово, гуманітарно, інформаційно.
— Українські прапори — реальний символ солідарності, а не політичний жест.
Але державна позиція — обережна. Іноді болісно обережна.
І Цаплієнко пояснює це так, як розуміють тільки люди, що живуть поруч із Сирією або Ліваном:
«Ізраїль боїться спровокувати Росію. Боїться, що Москва активує те, що контролює в регіоні».
Для українців, які слухають це з Києва або Харкова, таке пояснення може звучати чимось холодним.
Але для ізраїльтян — особливо тих, хто пам’ятає ракети з Сирії, Хезболлу, іранські загрози — це реальність.
Відкрита підтримка знизу — і закриті двері зверху
Дивним чином, саме репортаж Цаплієнка показав те, що в Ізраїлі багато хто знає, але рідко озвучує:
тисячі ізраїльських громадян російського походження — активно проти Кремля;
значна частина резервістів — українського коріння;
серед бійців, які пройшли Газу, є ті, хто прямо каже:
«Росія не планувала 7 жовтня, але вона до цього причетна».
Ці голоси в Ізраїлі чутні все частіше — і не тільки в російськомовних районах.
Але коли Цаплієнко розповідає, що тільки в червні 2025 Ізраїль вперше офіційно назвав дії Росії «агресією», це звучить майже сюрреалістично.
Для ізраїльтян, які дивляться українські новини, все зрозуміло:
Ізраїль не хоче війни з Росією.
Для українців — це все одно ранить.
Точка, де перетнулися дві війни
На диво, саме українець — журналіст, знайомий ізраїльській аудиторії — сформулював те, що давно лежить у повітрі:
«Росію і ХАМАС треба порівнювати, а не Україну і Ізраїль».
В Ізраїлі це зрозуміли ще 7 жовтня.
В Україні — ще в 2014.
Цаплієнко пояснює:
обидві війни були вигідні Кремлю;
обидві переключали увагу світу;
обидві били по цивільних;
і в обох Росія намагалася покращити свої позиції.
Коли він згадує, що ХАМАС приїхав до Москви — прямо після різанини 7 жовтня — це викликає в ізраїльській аудиторії ту ж реакцію, що й у українській:
стиснуті кулаки.
Жовта лінія Гази і «план Трампа»: чому це не працює
Багато хто в Ізраїлі знав про жовту зону — 50% Гази, перетворені в буфер.
Але Цаплієнко описав її очима людини, яка вперше побачила:
постійні вибухи,
рух техніки,
полювання на бойовиків,
контроль кожної точки.
І потім ставить питання, яке чули багато ізраїльтян, але рідко вимовляють вголос:
«Якщо цей план не працює в Газі — як він може працювати в Україні?»
Тому що неможливо:
залишити половину землі під контролем терористів,
побудувати «вітринний» район,
дозволити людям порівнювати два життя,
і сподіватися, що терор піде.
ХАМАС залишається.
Росія — теж.
І це те, що об’єднує український та ізраїльський досвід сильніше, ніж дипломатичні формули.
«У вашому Генштабі чути іврит». Момент, який підірвав інтерв’ю
Наприкінці розмови прозвучало те, що в Ізраїлі оцінили б миттєво — і саме ізраїльтянам це сказано:
«У вашому Генштабі можна почути хороший іврит».
Цаплієнко уточнив:
це не жарт і не гіпербола.
Це натяк на непублічну співпрацю, яка:
не обговорюють на камеру;
не виводять у заголовки;
не афішують політики;
але про яку говорять військові двох країн.
Ізраїль зберігає на складах 155-мм снаряди, які давно потрібні Україні.
Є списані системи Patriot, які могли б передаватися через США або Європу.
І так — частина боєприпасів, за словами журналіста, цілком могла вже бути в Україні «по тихих каналах».
Для ізраїльтянина це звучить знайомо:
не все, що важливо, робиться публічно.
Чому українцям і ізраїльтянам важливіше одне одного, ніж здається
Окрема тема — голоси в ООН.
Цаплієнко говорить прямо:
ізраїльтяни з нерозумінням бачать, що Україна голосує не завжди так, як вони очікують.
Але в Ізраїлі це знають:
сам Ізраїль голосує не завжди так, як від нього хочуть союзники.
Це — дипломатична реальність двох країн, які живуть війною.
Однак головне, що говорить Цаплієнко — це одна з найважливіших фраз інтерв’ю:
«Якщо Ізраїль відкрито назве дії Росії агресією — це буде сигнал, що ми переможемо».
І в Ізраїлі це розуміють.
Тому що ніхто тут не плутає слово “агресор” і того, хто ним є.
Чому це інтерв’ю важливе саме ізраїльтянам
Тому що воно вперше пояснює:
чому українці чекають від Ізраїлю більшого;
чому ізраїльтяни побоюються Росії;
чому дві країни живуть в одній історичній реальності;
чому співпраця сильніша, ніж здається;
чому українські та ізраїльські війни — не паралельні, а взаємопов’язані.
Цаплієнко говорить те, що в Ізраїлі знають, але рідко вимовляють:
дві країни опинилися по один бік історії.
Хто такий Андрій Цаплієнко
Андрій Цаплієнко — один з найвідоміших і досвідчених українських військових журналістів, репортер, документаліст і автор, який понад два десятиліття працює в зонах збройних конфліктів по всьому світу.
Він почав кар’єру наприкінці 1990-х і став одним з перших українських журналістів, що спеціалізуються саме на військовій тематиці. За свою роботу Цаплієнко багато разів бував у гарячих точках — від Близького Сходу до Африки і Центральної Азії. Серед країн, де він знімав репортажі:
Афганістан — матеріали про війну, Taliban, міжнародні місії;
Ірак — операції коаліції і наслідки бойових дій;
Сомалі — робота над сюжетами про піратство і гуманітарну катастрофу;
Ліван — репортажі під час загострень на південному кордоні;
Грузія (2008) — російсько-грузинська війна;
Сьєрра-Леоне, Ліберія, Косово, Ємен — серія документальних матеріалів;
Україна (з 2014) — події Криму, Донбасу, російська агресія, повномасштабна війна.
За багаторічну роботу він отримав низку професійних нагород, серед них:
Людина року в Україні (номінація «Журналіст року»);
Національна премія «Телетріумф» за найкращі репортажі і документальні цикли;
Державна нагорода України — Орден «За мужність» III ступеня, вручений за роботу на лінії фронту;
Премії телевізійних фестивалів за закордонні репортажі і розслідування.
Цаплієнко — автор кількох документальних фільмів і спецпроектів, що досліджують сучасну війну, технології озброєнь, роботу розвідки, життя людей в умовах конфліктів.
З початку російської агресії проти України він став одним з ключових свідків подій війни: працював на передовій, знімав під обстрілами, висвітлював бої за Сєвєродонецьк, Київ, Бахмут, відвідував звільнені території і документував злочини Росії.
Його стиль — це поєднання фактів, точної військової аналітики і вміння пояснювати складні речі людською мовою. Тому багато його репортажів стали орієнтиром для глядачів, які намагаються зрозуміти, як влаштована сучасна війна і що стоїть за кожним днем боїв.
Фінальний міст: питання, адресоване ізраїльтянам
У самому кінці інтерв’ю прозвучало питання, яке варто поставити і тут — для НАновини-новини Ізраїлю, прямо з Ізраїлю:
Що могло б зблизити наші країни?
Які кроки, які слова, які рішення зробили б Ізраїль і Україну справжніми партнерами, а не просто країнами, у яких схожі вороги?
Це питання — не риторичне.
Воно звучить до тих, хто живе в Тель-Авіві, Хайфі, Ашдоді, Єрусалимі, хто говорить на івриті, російською або українською.
До тих, хто розуміє обидві війни.
До тих, хто пережив обидві трагедії.
Відео: