Літературна премія «Зустріч» вже вп’яте готується відзначити книги, що сприяють українсько-єврейському діалогу

У жовтні 2025 року стане відоме ім’я лауреата літературної премії «Зустріч» — унікального проєкту, який вже п’ятий рік поспіль відзначає книги, що зміцнюють українсько-єврейський діалог. Поки журі готується до фінального рішення, UJE — Ukrainian Jewish Encounter знайомить з фіналістами — творами, де звучать голоси минулого і теперішнього, де Україна і єврейський світ знову говорять однією мовою.

Премія «Зустріч»: коли література стає мостом

Ця премія — не просто конкурс. Це платформа, де зустрічаються дві культури, які століттями жили поруч, сперечалися, любили і втрачали одне одного. Організатор — канадська організація UJE (Українсько-Єврейська Зустріч) за підтримки Форуму видавців. З моменту заснування у 2008 році UJE працює над тим, щоб нагадати: без єврейського голосу Україна не може зрозуміти саму себе.

Цього року короткий список об’єднав п’ять книг — від нових авторів і забутих класиків. Їх об’єднує одне: вони повертають багатоголосся, вкрадене війнами і мовчанням. І показують, як важливо знову почути єврейську мову, що звучить поруч з українською.

Йіцхок Лейбуш Перец — «Хасидське»

Переклад з їдишу Олександра Уралова і Софії Корн. Видавництво «Дух і Літера», Київ, 2025. — 320 сторінок.

Ім’я Шолом-Алейхема давно стало символом єврейської Одеси, але поруч з ним жили і писали інші генії — Менделе Мойхер-Сфорим і Йіцхок Перец. Новий переклад повертає нам саме Перца — майстра коротких історій, де життя штетла перетворюється на філософську притчу.

Бердичів, Тальне, Васильків — міста, в яких чути дихання єврейських дворів, молитов і жартів. Ці оповідання наповнені мудрістю, фольклором і тихою іронією. Герої Перца ставлять незручні питання про віру, про долю, про Бога — і стають чужими серед своїх. Але саме в цьому безумстві народжується поезія.

У примітках перекладачів можна знайти відголоски кабалістичних ідей, а в самих текстах — ту саму суміш болю і сміху, з якої виткана життя. Колись ці історії перекладав Микола Зеров; тепер вони звучать по-новому — живо і сучасно.

Соня Копінус — «Білі кролики»

Видавництво ВД «Орландо», 2025. — 242 сторінки.

Цей дебют — як стара фотографія, трохи вицвіла, але все ще пахне морем і сіллю. Перед нами дореволюційна Одеса — місто, де любов сусідить з тривогою, а повітря насичене передчуттям біди.

Роман написаний у формі листів. Головна героїня, Соня, живе в Афінах, чекає на дитину і пише своєму другові — про минуле, про юність, про любов до лікаря, старшого за неї на сімнадцять років. Через її листи проступає життя старої єврейської Одеси — до погромів, до руйнування світу.

Коли Соню відправляють вчитися живопису в Рим, вона ще не розуміє, що все, що вона любила, залишиться там, у домі, де пахло апельсинами і де батько вірив у майбутнє. Цей роман — як послання з втраченого віку, де звучить жіночий голос, уперто намагаючись зберегти пам’ять про дім, який зник.

Христина Семерин — «Століття присутності: Єврейський світ в українській прозі 1880-1930-х»

Видавництво «Дух і Літера», 2024. — 680 сторінок.

Ця антологія — ніби архів, де між сторінками зберігаються запах свічок, крики на базарі і сміх дітей. Тут зібрані тексти Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Модеста Левицького та інших авторів, для яких єврейський світ був поруч — за стіною, на сусідній вулиці, в аптеці, в корчмі.

Це не етнографічний каталог. Це спроба почути. У цих історіях немає колоніальної дистанції — є цікавість і повага. Франко і Коцюбинський показують євреїв не як «інших», а як частину повсякденного життя. Левицький, лікар за професією, описує те, що зазвичай приховано від сторонніх — закрите життя штетла.

Антологія повертає Україні важливий пласт пам’яті. Без нього ми не зможемо зрозуміти власну історію, адже одна з її ниток завжди звучала на їдиші.

Елі Шехтман — «Гойрл. Кільця на душі»

Переклад Альми Шин. Видавництво «Апріорі», 2023. — 448 сторінок.

Шехтман — письменник, який пережив усе, що може пережити людина ХХ століття: революції, Голокост, сталінські чистки. Родом з Житомирщини, він пройшов шлях від українського штетла до еміграції в Ізраїль. Його роман — це не просто автобіографія, а хроніка народу, який вижив.

Історія розказана старим, який згадує себе хлопчиком — і світ, який зник. Тут і радість від падіння царя, і надія, що в новій Україні євреям знайдеться місце, і біль від повернення антисемітизму.

Сьогодні, коли Україна заново осмислює своє минуле, ця книга звучить особливо гостро. Без таких голосів, як у Шехтмана, картина ХХ століття залишається неповною.

Мія Марченко і Катерина Пекур — «Діти вогняного часу»

Видавництво Readberry, 2024. — 640 сторінок.

Найбільш несподівана книга фіналу — сучасне фентезі про Київ, де війна і міф переплітаються. Роман починається з 2022 року: вокзал, натовпи людей, паніка. А далі — Завокзалье, альтернативне місто, де живуть духи старого Києва, големи і забуті імена.

Тут з’являються єврейські персонажі, майстер Авіхай, що створює голема, і дівчинка, чия пам’ять стає частиною магічного світу. У цьому сюжеті — метафора: поки ми пам’ятаємо свої історії, наше місто живе. Поки ми знаємо, де був Євбаз, де молилися і торгували наші предки, — їхній світ існує.

Це Київ пам’яті, місто, в якому реальність тримається на спогадах. І тому фентезі стає способом не забути.

Про премію та її місію

«Зустріч» — це не просто літературна нагорода. Це спосіб сказати: українська і єврейська історії — не паралельні лінії, а дві струни одного інструмента. Коли вони звучать разом, народжується правда. І, можливо, надія.

Проєкт реалізується за підтримки UJE — Ukrainian Jewish Encounter, існуючої з 2008 року, і покликаний нагадати: без взаємного слухання культура втрачає глибину.

У жовтні стане відоме ім’я переможця. Але справжні переможці вже визначені — це ті, хто повертає нам голоси минулого.

За матеріалом Тетяни Петренко (Chytomo), спеціально адаптовано НАновини, жовтень 2025.