- 15 Січня, 2026
- 4:32 pm
- Україна
15 січня 2026 року ізраїльське видання The Jerusalem Post опублікувало (англ.) репортаж журналіста Майкла Старра про єврейських військовослужбовців, які продовжують воювати у складі української армії, поки “увага світової аудиторії все частіше переключається на інші кризи” – оригінал.
Головна думка матеріалу проста і жорстка: навіть якщо медіапорядок змінюється, війна Росії проти України не зупинилася ні на один сезон, і євреї України залишаються серед тих, хто «тримає лінію» з 2022 року, проходячи через зиму за зимою.
Командир дрон-розвідки з Миколаєва: «воювати за свою країну»
Один з ключових героїв репортажу — Моше Бізсемов, командир невеликої групи розвідувальних дронів. Він служить в українській армії з 2018 року і застав ще фазу боїв, яку в Україні часто пов’язують з війною на Донбасі після 2014-го. Бізсемов — житель Миколаєва, батько двох дітей, і за контрактом мав завершити службу в квітні 2022-го, тобто незабаром після початку повномасштабного вторгнення.
Однак обставини розгорнулися інакше. У момент, коли його підрозділ опинився під ударом, Бізсемов перебував у процесі звільнення. Багато його солдатів потрапили в полон у Маріуполі, і, як зазначається в матеріалі, семеро на момент публікації так і не були звільнені. Він продовжив контракт і залишився в строю. На питання про мотивацію відповідь звучить вкрай коротко: «воювати за свою країну».
У репортажі підкреслюється і ще одна деталь: Бізсемов був поранений на початку війни і мав підстави піти зі служби з почесним звільненням. Замість цього він продовжив роботу саме в дрон-розвідці — там, де ціна помилки вимірюється не статистикою, а життями людей на землі.
Водій БМП і «людина, яка зупинилася»: історія Андре Чернецького
Друга фігура — Андре Чернецький, водій бронемашини (БМП). У тексті йдеться, що він служить з 22 березня (рік у матеріалі не уточнюється) і пройшов через одні з найкривавіших епізодів війни, включаючи Бахмут. Чернецький воював там двічі, причому одна ротація, за його словами, тривала сім місяців.
Найсильніший фрагмент репортажу — епізод, який Чернецький розповідає як ілюстрацію вибору, зробленого «всередині війни». Повертаючись з напрямку Бахмута і перебуваючи вже приблизно в кілометрі від безпечної ділянки, він помітив українського солдата, затиснутого уламками в зруйнованій будівлі. За протоколом бронемашина не повинна зупинятися: занадто високий ризик для екіпажу і техніки. Чернецький зупинився.
Він вибіг, перев’язав рану, а потім фактично ампутував зруйновану кінцівку, яка утримувала бійця під завалом, після чого його команда завантажила пораненого на бронемашину. У матеріалі підкреслюється: цим вчинком він поставив під ризик і себе, і своїх людей, але вважав, що інакше солдата «залишили б позаду», а потім про нього майже напевно забули б.
Чернецький говорить про свою єврейську ідентичність прямо і без прикрас. Він не приховував, що єврей, і сприймав це як частину служби: «якщо ти представляєш народ — ти зобов’язаний тримати планку вище». Він зазначає, що був поранений тричі, і пояснює, чому продовжує воювати: щоб ніхто не зміг сказати, що євреї не борються.
Не всі на фронті — і це теж частина правди
У тексті Jerusalem Post немає романтизації. Там прямо говориться: як і серед інших громадян України, серед євреїв були ті, хто не пішов воювати — хто ховався вдома, побоюючись мобілізації, або намагався уникнути призову. Один з єврейських лідерів визнає жаль з приводу цієї частини реальності, але інші представники громад підкреслюють: службовців багато, просто точну кількість назвати складно.
Причина — в структурі громади і суспільства. Хтось активно включений в єврейське життя і на виду, а хтось живе поза громадськими рамками, і про його службу можуть не знати навіть люди, які зазвичай «тримають руку на пульсі».
Ціна війни: загиблі, поранені, повернення і смерть на позиції
Репортаж перераховує конкретні випадки втрат серед єврейських бійців. Один з них — Цві-Гірш (Гриша) Звергазда, кухар і батько двох дітей. Він загинув у червні на Херсонському напрямку. У статті зазначається його мрія — відкрити кошерний ресторан в Одесі і колись отримати зірку Michelin.
Майже в ті ж терміни помер Андрій Коровський, 32-річний учитель школи Хабаду. Він був оператором дрона, раніше повернувся в стрій після бойового поранення і помер на фронті від серцевого нападу. У цьому фрагменті особливо помітна «тилова» сторона війни: навіть коли людина не гине від кулі або уламка, війна продовжує добивати організм.
Ще один герой — Максим Неліпа, 44-річний український актор і телеведучий. У матеріалі йдеться, що він пішов з телебачення на початку вторгнення і пішов воювати, а в травні був убитий у бою. Окрема деталь підсилює зв’язок Україна—Ізраїль: за даними Федерації єврейських громад України, син Неліпи в той момент воював у складі бригади «Голані» в Газі і отримав звістку про загибель батька прямо на службі.
Скільки їх: оцінка втрат і масштаб участі
Офіційної «єврейської статистики» по армії України немає, і в репортажі підкреслюється, що цифри різняться. Але наводиться оцінка єврейських представників: з 2022 року кількість єврейських громадян України, загиблих на війні, може становити від 100 до 200 осіб, причому тільки за минулий рік загинули десятки. На цьому тлі звучить ще одна оцінка: зараз в армії служить приблизно вдвічі більше євреїв, ніж кількість тих, хто вже загинув.
Це не бухгалтерія і не суперечка за числа. Швидше маркер того, що мова йде не про одиничні історії, а про помітний шар суспільства, який несе ту ж ціну війни, що й інші.
Роль громад: похорони, допомога сім’ям, капелан на передовій
Важливий блок репортажу — про те, як єврейські структури в Україні беруть на себе те, що в мирному житті сприймалося б як само собою зрозуміле. Федерація єврейських громад України (FJCU) повідомляє, що допомагає організовувати єврейські похорони разом з посланниками Хабаду, підтримує сім’ї фінансово і проводить молитви і читання кадишу за загиблими.
У статті згадується і угорський єврейський волонтер Біньямін Асер — приклад того, що війна притягує в Україну людей з-за кордону, а питання гідного поховання стає частиною гуманітарної роботи.
Окремо описана робота військового капелана, рабина-лейтенанта Якова Синякова, пов’язаного з FJCU. Він приїжджає в окопи, привозить солдатам солодощі «смак дому», роздає книги псалмів тим, хто просить, розмовляє з новобранцями, які вперше бачать фронт і не завжди справляються психологічно. У Синякова є магістратура з психології, і в матеріалі підкреслюється, що він вміє «підключатися» до людей не через лозунги, а через людську розмову.
Там же наводиться його думка, що пояснює моральну складність війни: деяким солдатам важко прийняти саму ідею вбивства, але в «реальності зла», за його словами, захист сім’ї і країни робить цей вибір неминучим.
Чому це важливо для Ізраїлю
У репортажі є фраза подяки Ізраїлю за те, що на початку війни країна прийняла українських біженців. Але ключовий сенс ширший: для ізраїльської аудиторії Україна все частіше стає «зовнішньою темою», тоді як для людей на фронті це питання життя і смерті, без пауз на зміну новинного циклу.
Історія єврейських бійців ЗСУ — це одночасно про Україну і про Ізраїль: про спільну пам’ять, про реакцію на насильство, про зв’язки сімей, які опинилися по обидва боки фронтів і кордонів, і про те, як війна розриває «звичайне життя» в найнеочікуваніших точках — від Миколаєва і Херсона до Холона і баз ЦАХАЛу.
Саме тому такі тексти важливі не як емоційний жест, а як документ часу: імена, факти, прямі слова людей, які воюють, ховають, повертаються після поранень і знову йдуть на позиції. У російськомовній ізраїльській повістці цей шар реальності повинен залишатися видимим — і саме для цього працює НАновини — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency.
Оригінал від 15 січня 2026 року The Jerusalem Pos (англ.) репортаж журналіста Майкла Старра:
https://www.jpost.com/international/internationalrussia-ukraine-war/article-883460
