Євреї та український суверенітет: реакція єврейських громад та Ізраїлю на Декларацію про державний суверенітет України 16 липня 1990 року – як це було

16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР XII скликання ухвалила Декларацію про державний суверенітет України — найважливіший документ, який проголосив верховенство та самостійність української республіки в межах її території.

Декларація не проголошувала негайного виходу з СРСР, але встановлювала пріоритет українських законів, право на власні збройні сили, банк, валюту та нейтральний, без’ядерний статус. Це був перший крок до незалежності України, що викликав широкий резонанс як усередині країни, так і за її межами.

Це дослідження присвячене реакції на цю декларацію з боку єврейської громади України, єврейських діаспор за межами СРСР (США, Канада та ін.), а також держави Ізраїль.

Ми розглянемо, чи були офіційні або неофіційні відгуки єврейських організацій, врахуємо участь євреїв-депутатів у підготовці документа, оцінимо настрої єврейського населення України (надії та побоювання), і з’ясуємо, чи порушувалась єврейська тематика в обговореннях і тексті декларації.

Реакція єврейської громади України

Всередині України ухвалення декларації про суверенітет зустріло інтерес і підтримку з боку новостворених єврейських організацій і активістів. Кінець 1980-х — початок 1990-х років характеризувався національно-культурним відродженням єврейського життя в Україні на тлі послаблення радянської цензури. Уже наприкінці 1990 року в республіці видавалося 13 єврейських газет і журналів у 8 містах, діяли товариства єврейської культури, гуртки їдишу та івриту.

Єврейські громадські діячі бачили в демократизації й суверенітеті України шанс для розвитку єврейської культури та захисту прав. Наприклад, Товариство єврейської культури в Києві та аналогічні організації в інших містах активно брали участь у громадському житті та виступали партнерами українських демократичних рухів.

Ключову роль відіграло створення при Народному Русі України (масовому демократичному русі за реформи і суверенітет) Ради національностей Руху. Одним з ініціаторів і лідерів цього напряму був київський єврейський активіст Олександр Бураковський, який став головою (співголовою) Ради національностей Руху.

До керівництва Ради також входив дисидент і правозахисник Йосип Зісельс — він пізніше згадував:

«У Народному Русі я був дуже активним, я створив раду національностей у Русі».

Рада національностей виступала каналом зв’язку між українським національно-демократичним рухом і національними меншинами, зокрема євреями. Рух з самого початку проголосив принцип багатонаціональної єдності та неприпустимості антисемітизму. На установчому з’їзді Руху (вересень 1989 р.) була ухвалена резолюція, яка закликала громадян України рішуче засудити будь-які прояви національної ворожнечі та антисемітизму:

«Ми повинні стати на захист честі єврейського народу, його культури, освіти, релігії»

Коли Верховна Рада УРСР обговорювала проєкти Декларації про суверенітет (влітку 1990 р.), єврейські представники не залишались осторонь. Хоча спеціальних «єврейських поправок» не вносилося, принципи рівноправ’я та захисту національних меншин, за які виступали в тому числі єврейські діячі, були враховані в документі.

Після ухвалення декларації багато лідерів єврейської громади України відкрито вітали цей крок. Наприклад, редактор львівської єврейської газети «Шофар» Олександр Лізен заявив, що для нього як для єврея участь в українському національному відродженні — це:

«золота нагода… допомогти Руху пробудити націю — не лише для євреїв, а й для росіян, українців, поляків, угорців, для всіх».

Він та низка інших активістів (наприклад, Борис Добривкер в Одесі) свідомо вирішили залишитися в Україні, а не емігрувати, саме тому, що повірили в курс на демократичний суверенітет і покращення становища євреїв.

Єврейські організації почали співпрацю з українськими

Київське єврейське культурне товариство, наприклад, підтримало ініціативи Руху: у 1990 році воно закликало євреїв вступати до Руху або принаймні брати участь у його акціях. Того ж року це товариство зробило фінансовий внесок у спорудження в Києві пам’ятника жертвам Голодомору 1932–33 рр., таким чином солідаризуючись із болем українського народу.

У Львові було створено перше спільне українсько-ізраїльське товариство «Україна-Ізраїль», яке ініціювало встановлення пам’ятника 136 тисячам євреїв – жертвам Львівського гетто.

Ці приклади демонструють: реакція єврейської громади України на проголошення суверенітету була радше позитивною та активною. Українські євреї побачили у новому політичному курсі шанс на відродження своєї громади та покращення відносин із титульною нацією на основі взаємної поваги.

Як відзначав тоді Олександр Бураковський, «Україна зараз – єдина республіка, де євреї можуть жити спокійно», підкреслюючи позитивні зміни.

Загалом єврейська громада України зустріла Декларацію про суверенітет з ентузіазмом і полегшенням.

Цьому сприяли публічні жести з боку українських лідерів. Уже за рік після проголошення, восени 1991 р., голова парламенту Леонід Кравчук на мітингу з нагоди 50-річчя трагедії Бабиного Яру від імені України попросив пробачення у єврейського народу за випадки співпраці українців із нацистами.

Такі кроки, немислимі за радянських часів, стали важливими для встановлення довіри. Відомі колишні дисиденти – В’ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван Дзюба та інші – прямо писали і говорили про необхідність нормалізації українсько-єврейських відносин, закликаючи всі політичні сили засвоїти думку: «Україна має підтримувати нормальні відносини з Ізраїлем і всім світовим єврейством».

Ці заяви широко публікувалися в українській пресі та сприймалися єврейською громадою як гарантія її безпеки у новій Україні.

Реакція єврейської діаспори та держави Ізраїль

У єврейській діаспорі за межами СРСР події в Україні уважно відстежували, хоча однозначну позицію не одразу сформували.

У 1990 році головна увага зарубіжних єврейських організацій ще була зосереджена на загальній ситуації в СРСР – еміграції радянських євреїв, боротьбі з антисемітизмом та відновленні зв’язків із єврейськими громадами у регіонах Радянського Союзу.

Втім, проголошення суверенітету України було помічене й оцінене. Українська республіканська влада заявила про відданість правам нацменшин, і це отримало позитивні відгуки на міжнародній арені.

Так, Комісія Конгресу США з безпеки та співробітництва в Європі (CSCE) на початку 1992 р. констатувала:

«Ставлення України до меншин вселяє оптимізм; Україна, на відміну від багатьох колишніх радянських республік, здебільшого уникла етнічних конфліктів. Міжетнічний мир зберігається».

У тому ж звіті було відзначено значний прогрес України у виконанні зобов’язань ОБСЄ щодо прав людини.

Показово, що серед незалежних правозахисників в Україні початку 90-х активно працювали представники єврейської діаспори: Союз радянських євреїв (Union of Councils of Soviet Jews, UCSJ) заснував Українсько-американське бюро з прав людини та верховенства права, яке стежило за ситуацією у новій Україні. Ці організації у своїх бюлетенях відзначали, що державна політика України щодо євреїв суттєво покращилася – зник державний антисемітизм, почалося відродження єврейського життя, влада декларує підтримку культурних прав меншин.

У західній пресі з’являлися публікації про становище євреїв в Україні на тлі руху до незалежності

Наприклад, американська газета Los Angeles Times навесні 1991 року опублікувала великий нарис “Changing Lifestyles: Some Jews Forgo Israel’s Promise and Elect to Stay in Ukraine” («Зміна укладу: деякі євреї відмовляються від ізраїльської “обітниці” і вирішують залишитися в Україні»).

У цій статті зазначалося, що демократичний рух Рух зумів завоювати довіру частини єврейського населення, завдяки чому багато радянських євреїв «вирішили залишитися, щоб очолити відродження єврейської культури в Україні – вперше за багато десятиліть», замість того щоб емігрувати. Автори також наводили статистику: лише за 1990 рік з України до Ізраїлю виїхало рекордне число – 58 528 осіб (за даними ADL), однак десятки тисяч усе ж залишилися.

У статті підкреслювалося, що Рух засудив антисемітизм, а деякі єврейські організації в Україні закликали євреїв вступати до Руху, сподіваючись через участь у боротьбі за незалежність забезпечити свої права. Така інформація у західній пресі формувала в єврейській діаспорі (особливо американській) обережно-оптимістичне бачення українського суверенітету: з одного боку, залишалися побоювання щодо націоналізму, з іншого – визнавалося, що Україна подає приклад толерантності.

В Ізраїлі на офіційному рівні у 1990 році не було гучних заяв щодо Декларації про суверенітет України – на той час Ізраїль ще не мав дипломатичних відносин з окремими радянськими республіками. Тим не менш, ізраїльські кола уважно стежили за розвитком подій.

У 1990–1991 роках через репатріацію до Ізраїлю прибули сотні тисяч радянських євреїв, значна частина з них – вихідці з України.

Для Ізраїлю було надзвичайно важливо, щоб розпад СРСР і утворення нових держав відбулися без потрясінь для євреїв. У цьому контексті Україна виглядала відносно стабільною. На її території не було міжетнічних конфліктів, а випадки відкритого антисемітизму залишалися поодинокими.

Ізраїльська преса відзначала, що, на відміну від сплесків націоналізму в інших регіонах, український рух до незалежності мав виважений, громадянський характер і декларував захист усіх громад. Ізраїльські дипломати почали неофіційно контактувати з представниками української еліти ще до розпаду Радянського Союзу.

За свідченнями учасників тих подій, у 1991 році співробітники посольства Ізраїлю в СРСР (Москва) регулярно приїжджали до Києва і вели неформальні бесіди з народними депутатами України та журналістами. Вони вивчали настрої і доповідали до Єрусалима, що антисемітизм на офіційному рівні не заохочується, а національні меншини, вочевидь, почуваються безпечно.

Ізраїль, втім, зайняв вичікувальну позицію щодо визнання незалежності радянських республік – було вирішено дочекатися рішення США і світової спільноти.

Як тільки Україна провела референдум і проголосила повну незалежність (грудень 1991 року), Ізраїль одним із перших встановив із нею дипломатичні відносини (26 грудня 1991 року).

Ізраїльські лідери привітали появу незалежної України, підкресливши її значення як батьківщини великої алії (єврейської еміграції) та партнера у Східній Європі. Українсько-ізраїльські відносини почали стрімко розвиватися на основі взаємної поваги.

Показово, що вже в перші роки незалежності Україна голосувала за відновлення дипвідносин СРСР з Ізраїлем і сама активно зближувалася з Ізраїлем (наприклад, у Львові у 1990 році з’явилося згадане товариство дружби «Україна–Ізраїль»). Все це свідчить про те, що держава Ізраїль і єврейська діаспора загалом сприйняли Декларацію про суверенітет України не з негативом – радше з обережною надією.

Прямо чи опосередковано, євреї з-за кордону підтримали прагнення України до свободи, очікуючи, що нова республіка стане демократичною і безпечною для євреїв.

Участь євреїв-депутатів у Верховній Раді УРСР

До складу Верховної Ради УРСР XII скликання (обраної навесні 1990 року) входило чимало представників національних меншин – росіяни, поляки, євреї, татари, вірмени та інші. Точну кількість депутатів єврейського походження визначити складно, адже в офіційних біографіях національність часто не вказувалася.

Проте джерела дозволяють стверджувати, що євреї у парламенті УРСР були і відігравали активну роль.

Так, у Києві 1990 року робилися спроби створити неформальну структуру – «Єврейську раду України», яка б об’єднала депутатів та громадських діячів єврейської національності. За архівними даними, до її складу планувалося включити близько 20 народних депутатів України.

Це свідчить, що принаймні понад два десятки членів Верховної Ради мали єврейське походження. Значна частина з них була обрана від великих промислових центрів і наукових міст (Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ тощо), де традиційно проживала велика єврейська громада.

Частина євреїв-депутатів належала до демократичної опозиції, частина – до комуністичної більшості, однак у питанні суверенітету вони виявилися єдиними. Декларацію про державний суверенітет 16 липня 1990 року підтримали 355 депутатів проти 4 – очевидно, серед тих, хто проголосував «за», були й усі єврейські депутати.

Якщо говорити про участь у розробці тексту декларації, то головним автором проєкту від опозиції був юрист Сергій Головатий (українець), а з боку керівництва – робоча група Президії Верховної Ради.

Прямих представників єврейської громади у цій групі не було зазначено. Водночас ідеї, важливі для єврейського населення, знайшли відображення у тексті, значною мірою завдяки атмосфері співпраці, яку створювали, зокрема, і єврейські активісти Руху.

Під час парламентських дебатів опозиційна «Народна Рада» (125 демократичних депутатів) наполягала на включенні до декларації принципів прав людини і рівноправ’я національностей. Ці положення підтримали і багато депутатів-комуністів, які вважали за необхідне запевнити всі народи України у гарантіях їхніх прав. Як згадували учасники, сесія проходила під тиском громадськості – під стінами парламенту відбувалися мітинги з вимогою проголосити суверенітет. У таких умовах депутати майже одностайно ухвалили формулювання про громадянську рівність.

У преамбулі Декларації зазначено, що вся влада в республіці належить народу України, а в розділі про громадянство проголошено: «усі громадяни є рівними перед законом, незалежно від походження, соціального та майнового становища, расової і національної належності, статі, освіти, політичних поглядів, релігійних переконань…». Далі підкреслено, що громадяни всіх національностей складають народ України. Ці норми безпосередньо стосувалися інтересів єврейської громади: рівність незалежно від національності та віри означала, що нова Україна відкидає будь-яку дискримінацію євреїв. Не дивно, що єврейські депутати підтримали ці положення.

Отже, євреї у Верховній Раді УРСР не були відсторонені від процесу ухвалення історичного документа. Навпаки – вони голосували за Декларацію і тим самим зробили внесок у становлення українського суверенітету. Їхня політична приналежність була різною: були євреї серед комуністів-реформаторів, були в демократичній опозиції. Але загальний консенсус полягав у тому, що суверенна Україна має стати державою рівних можливостей для всіх національностей – цю ідею поділяли й просували і єврейські парламентарі.

Надії та побоювання євреїв України у зв’язку з суверенітетом

Для єврейського населення України проголошення суверенітету стало подією, що викликала змішані почуття – надію на краще майбутнє і водночас певну тривогу перед невизначеністю.

З одного боку, декларація обіцяла надійну юридичну базу для захисту прав євреїв як національної меншини. Вперше за багато років на такому високому рівні було задекларовано рівноправність і гарантії свободи совісті. Євреї України, які тільки-но вийшли з епохи державного антисемітизму (справа лікарів, «антисіоністська» пропаганда 70–80-х), сприйняли це як ковток свободи.

Надії передусім пов’язувалися з очікуванням, що «Україна більше не проводитиме дискримінаційної політики». І справді, незабаром після здобуття незалежності українська влада ухвалила низку важливих актів на розвиток декларації: у листопаді 1991 року – Декларацію прав національностей України, у червні 1992-го – Закон про національні меншини, який передбачав широкі гарантії мовних, культурних і релігійних прав. Ці кроки підтвердили серйозність намірів, задекларованих ще у 1990 році.

Єврейські лідери відзначали, що державний антисемітизм залишився у минулому, а вище керівництво демонструє повагу до єврейської культури й пам’яті (зокрема, участь офіційних осіб у заходах пам’яті Бабиного Яру, початок діалогу з Ізраїлем тощо). Усе це вселяло оптимізм, особливо у молодих активістів, які бачили майбутнє єврейської громади саме на українській землі.

Як вже згадувалося, частина єврейської інтелігенції вирішила не емігрувати, а будувати нове життя вдома. Подібні настрої були в багатьох – вони вірили, що незалежна Україна може стати демократичним домом для людей різних національностей. Варто зазначити, що в перші роки незалежності справді спостерігалося відродження єврейського життя: відкривалися єврейські школи, бібліотеки, театри, виходили фільми й книжки на єврейську тематику, налагоджувалися зв’язки зі світовим єврейством. Усе це сприймалося як підтвердження справджених надій 1990 року.

З іншого боку, значна частина єврейського населення мала побоювання, зумовлені історичним досвідом і невизначеністю 1990 року. По-перше, непокоїла економічна й політична нестабільність: розпад єдиного радянського ринку загрожував кризою, на обрії вже виднілися соціальні потрясіння початку 90-х.

Багато євреїв побоювалися, що в умовах кризи можуть загостритися націоналістичні настрої або з’явитися «цапи-відбувайли». Як відзначав київський активіст Бураковський, причиною масової еміграції євреїв була не лише можливість виїхати, а й «політична невизначеність, складне економічне становище й екологічні проблеми (наслідки Чорнобиля)». Інакше кажучи, люди їхали «про всяк випадок», не будучи впевненими, що Україна уникне потрясінь.

По-друге, існувала настороженість щодо реакції простих людей (погромного натовпу).

За словами деяких євреїв, які залишилися, «ми довіряємо Руху, але не до кінця впевнені в пересічних людях», чия реакція непередбачувана. Цей страх має історичне коріння: стихійні погроми початку ХХ століття і воєнних років завжди вчинялися натовпом за мовчазної згоди влади.

Хоч нова влада і декларувала підтримку євреям, залишалося питання – що думає народ? Із метою попередження можливих ексцесів демократичне керівництво вживало заходів: було зірвано спроби російської ультраправої «Пам’яті» відкрити відділення в українських містах (Рух домігся заборони організації в Україні); міліція брала під охорону синагоги після анонімних погроз тощо.

На щастя, жодних серйозних спалахів антисемітського насильства у 1990 – на початку 1991 року в Україні не зафіксовано. Утім, почуття тривоги залишалося, що видно хоча б із масштабів еміграції в той період.

Можна сказати, що вже наприкінці 1991 року – після референдуму про незалежність – більшість страхів єврейського населення почали розвіюватися.

Україна показала себе як відносно мирна, толерантна держава. У доповідях міжнародних експертів за 1992 рік Україну називали «моделлю міжетнічної злагоди», відзначаючи відсутність конфліктів навіть за наявності великої російської меншини та інших груп.

Єврейська громада України також переконалася, що найгірші побоювання (на кшталт повернення державного антисемітизму) не справдилися. Більше того, до середини 90-х стало очевидно: в незалежній Україні рівень антисемітизму знижується – принаймні на офіційному та побутовому рівнях.

За даними Євро-Азійського єврейського конгресу, з початку 90-х років припинилися випадки антисемітської дискримінації з боку державних органів; антисемітизм перемістився у маргінальну площину (дрібні радикальні видання, поодинокі ексцеси). Це стало можливим завдяки саме рішенням 1990–1991 років, які заклали фундамент рівноправ’я. Таким чином, надії єврейського населення, пов’язані з декларацією про суверенітет, у значній мірі справдилися, а побоювання поступово вщухли.

Висновки

Прийняття Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року стало поворотним моментом не лише для українського народу, а й для всіх національних громад республіки, включно з єврейською. Проведене дослідження дозволяє зробити такі висновки:

• Офіційна та неофіційна реакція єврейських організацій в Україні загалом була прихильною. Єврейські активісти активно включилися в процеси перебудови та утвердження суверенітету, вбачаючи в них можливість захистити свої права. Уже в 1990 році єврейські товариства (Київ, Львів, Одеса та ін.) співпрацювали з Народним Рухом, спільно протистояли антисемітизму та відстоювали ідеали демократії. Жодна з вагомих єврейських організацій України не виступила проти декларації; навпаки — багато хто підтримав її публічно. У самій декларації євреї побачили гарантії рівноправ’я. За кордоном великі єврейські структури (зокрема, Всесвітній єврейський конгрес і Американський єврейський комітет) не робили спеціальних заяв щодо України в 1990 році, оскільки фокус їхньої уваги охоплював увесь СРСР. Проте опосередкована реакція була позитивною: міжнародні єврейські правозахисники відзначали відсутність погромів або переслідувань у зв’язку з підйомом українського національного руху. Держава Ізраїль у 1990 році офіційно зберігала нейтралітет, очікуючи остаточного оформлення незалежності України. Але вже після референдуму 1 грудня 1991 року Ізраїль одним із перших визнав нову Україну, що свідчить про довіру: ізраїльтяни сприйняли Україну як дружню державу, де євреї не зазнають переслідувань.

• Євреї-депутати брали участь у прийнятті й розробці тексту декларації, хоча очевидних «єврейських авторів» документа не було. Єврейська присутність у Верховній Раді УРСР XII скликання була помітною: за оцінками, кілька десятків народних депутатів мали єврейське походження. Вони були представлені в різних політичних фракціях, але одностайно підтримали суверенітет. Можна стверджувати, що внесок єврейської спільноти в ідеологію декларації проявився через проголошення України багатонаціональною демократичною державою. Єврейські депутати разом із представниками інших меншин стали своєрідним «голосом сумління» парламенту, нагадуючи більшості про цінність толерантності.

• Єврейське населення України в 1990 році оцінювало подію неоднозначно, але з переважанням надії. Значна частина українських євреїв сприйняла декларацію як довгоочікуваний крок до свободи, що обіцяв їм культурне й релігійне відродження. Єврейські лідери говорили про нову епоху співпраці українців і євреїв. Водночас існували і страхи: історична пам’ять, занепокоєння через економічну нестабільність і поодинокі прояви екстремізму викликали побоювання, що події можуть піти за негативним сценарієм. Ці побоювання посилювалися масовим від’їздом євреїв (лише в 1990 році понад 58 тисяч виїхали до Ізраїлю). Тим не менш, близько 400 тисяч євреїв залишалися в Україні, і наприкінці 1991 року стало очевидно, що ситуація радше покращується: держава задекларувала курс на захист меншин, міжетнічних зіткнень не було, а антисемітизм засуджувався всіма провідними силами. Заяви єврейських активістів тих років передавали панівний настрій: обережний оптимізм. Формула була приблизно така: «Так, ризики існують, але втрачати шанс на гідне життя на рідній землі — не можна». Як показала історія, цей оптимізм у багатьох аспектах справдився — євреї в незалежній Україні отримали можливості для розвитку, про які в СРСР годі було й мріяти.

• «Єврейська тема» була присутня в декларації та її обговоренні опосередковано — через загальні формулювання про рівноправ’я й свободи. Спеціально єврейський народ чи антисемітизм у тексті не згадуються — і це логічно, оскільки документ мав універсальний характер. Проте сам дух декларації — побудова державності без дискримінації, з гарантіями для всіх культур — означав, що інтереси єврейської громади враховано. Декларація фактично заклала підґрунтя для подальшого прийняття окремих актів про права національних меншин і свободу віросповідання. У дискусіях навколо декларації представники демократичного крила неодноразово наголошували, що незалежна Україна має стати прикладом міжнаціональної злагоди — особливо після конфліктів в інших республіках. Цей консенсус дозволив уникнути ідеї «особливого статусу» титульної нації — Україна проголошувалась спільною Батьківщиною для всіх її громадян, що було надзвичайно важливим для євреїв.

Підсумовуючи, можна стверджувати: єврейська громада України зустріла проголошення державного суверенітету з підтримкою та активною участю, сприйнявши його як запоруку демократичних змін і власної безпеки.

Єврейські діаспори за кордоном і Ізраїль, хоч і без негайних офіційних заяв, загалом позитивно сприйняли становлення України як суверенної держави — особливо спостерігаючи за відданістю її лідерів принципам толерантності.

Подія 16 липня 1990 року стала переломною і для єврейської історії України: відтоді почався новий етап українсько-єврейських відносин, заснований на партнерстві та взаємній повазі, що підтверджується як документами того часу, так і подальшим розвитком незалежної України.