«Їдиш — мова, вкорінена в українській землі»: як ця мова пристосовується до нових реалій і чому її потрібно підтримувати в Україні – відео

На початку лютого 2026 року Ukraїner випустив розмову про мову їдиш в рамках подкасту «Мовне питання» — українського проєкту про мови, які вважаються вразливими і потребують підтримки. Гостя випуску — Тетяна Непипенко, дослідниця та викладачка їдишу, перекладачка та літературознавиця; бесіду веде Богдана Романцова. Випуск зроблено спільно з House of Europe за підтримки Європейський Союз.

Ключове з розмови в текстовій версії (укр.): https://www.ukrainer.net/tetiana-nepypenko-idysh/

Ключова рамка розмови формулюється просто і жорстко: їдиш — це не «мова десь поруч з українською історією», а частина тканини цієї історії, тому що до Другої світової війни на їдиші в Європі говорили мільйони, а на території сучасної України існували міста і містечка, де їдиш був не маргінальним кодом, а звичайною повсякденною реальністю — мовою сім’ї, торгівлі, друку, театру і літератури. Непипенко окремо проговорює масштаб втрати: громада їдиш-говорящих в Україні різко скоротилася через Голокост і радянські репресії, а після створення Ізраїлю їдиш у державному проєкті опинився відтиснутим як «діаспорний» — на користь івриту.

Їдиш і іврит — це не «два варіанти одного», а дві різні мовні системи

Один з перших конкретних тезисів Непипенко звучить як «перевірка реальністю»: перш ніж сперечатися, «одна це література чи дві», треба визнати базовий факт — це дві різні мови. Вона розводить їх не по емоції і не по політиці, а по лінгвістиці: іврит — семітський, їдиш — германський. Їдиш, навіть будучи єврейською мовою, за структурою ближче до германських мов, таких як англійська чи німецька, ніж до івриту. З цього вона робить прямий висновок: якщо мови різні і належать до різних сімей, то і літературні традиції у них самостійні, зі своїми періодами розвитку і внутрішніми суперечками.

Окремо в розмові спливає типове сумнів: «чи живий їдиш сьогодні». Непипенко відповідає цифрою, яку підкреслює як перевірену нею оцінку: приблизно 700 тисяч людей у світі активно використовують їдиш, навчають на ньому дітей і виробляють контент — в тому числі дитячі книги. Це не «відродження на рівні клубів», а життя мови в спільноті.

«Є їдиш академічний і є їдиш хасидський» — і це реально дві різні розмовні реальності

Далі вона вводить важливе розрізнення, без якого легко помилитися: умовно існують дві великі зони — їдиш “їдишистів” (академічне, культурне, освітнє середовище) і їдиш хасидських громад. Вони взаємозрозумілі, але помітно різняться фонетикою і звичками мови; всередині хасидського їдишу теж є діалекти.

Найконкретніше місце тут — пояснення мовних змін «наживо». Непипенко наводить приклад з граматикою: в їдиші, як і в німецькій, є артиклі за родами, але в одному з варіантів хасидського їдишу артиклі поступово втрачають смислове навантаження, і вона пов’язує це з впливом англійської, яка тяжіє до спрощення і аналітичності. При цьому в YIVO навчають стандартному їдишу з літературною нормою — і питання, як розійдуться «норма» і «живі діалекти», залишається відкритим: це покаже час.

Чому їдиш довго називали «жаргоном» і «жіночою мовою» — і чому це був не лінгвістичний, а соціальний ярлик

У розмові багато конкретики про те, як їдишу роками відмовляли в статусі «повноцінного». Непипенко каже: перехід до визнання їдишу як мови культури припадає на початок XX століття — період, коли в Європі взагалі «виходять на світ» маргіналізовані мови, яким раніше відмовляли у високому статусі.

Але головне — вона сперечається з міфом, ніби їдиш «завжди був тільки розмовним жаргоном без літератури». Непипенко пояснює: на їдиші існували переклади і перекази релігійних текстів; окремо згадується практика переказів Танаха і переробок П’ятикнижжя на їдиш, які робилися, серед іншого, для жінок — тому що жінки часто не мали доступу до формальної релігійної освіти і знання біблійного івриту. Звідси виникає і цілий жанр — жіночі молитви на їдиші, іноді складені самими жінками, більш «земною», розмовною мовою. Непипенко додає важливу деталь сенсу: ця «низова» форма давала більшу свободу — говорити з Богом не тільки формульно, а по-людськи, своїми словами.

Звідки взявся їдиш і чому «це не просто діалект німецької»

Непипенко окремо проговорює те, що часто спрощують: «їдиш = німецька, тільки смішна». Вона називає таку формулу помилковою. Так, в історії їдишу є етап, коли він виглядає як «юдео-германська» мова: єврейські громади брали германську основу і записували її єврейським письмом. Але далі починається самостійна історія.

Вона описує одну з найбільш визнаних гіпотез походження: формування їдишу пов’язують з рейнським регіоном, тобто територією сучасної Північний Рейн — Вестфалія; з плином часу їдиш відокремлюється і вже до XII–XIII століть його можна розглядати як окрему мову, а не просто «переписаний німецький».

Щоб показати, що у їдишу є «довга писемність», Непипенко наводить конкретні приклади середньовічних текстів: серед літературних зразків зустрічаються, наприклад, переробки артурівських сюжетів, куди нашаровуються талмудичні мотиви, а також байки на їдиші, де переплітаються езопівські і талмудичні лінії. Її логіка тут дуже ясна: це не «переклад заради перекладу», а народження нової літератури з нашарувань різних культурних джерел.

Український слід в їдиші: слов’янізми, гебраїзми і «пластичність» мови

Одна з найбільш предметних частин розмови — про взаємовпливи мов і те, чому їдиш «вкорінений» саме в конкретні землі. Непипенко пояснює, що словниковий склад їдишу значною мірою будується на двох великих пластах:

• гебраїзми — слова, пов’язані з релігійним життям, етнографічними реаліями, святами, тим, що вона називає «святою мовою»;

• слов’янізми — результат контакту ашкеназької громади з місцевим населенням Східної Європи.

І дуже важливо: вона не зводить слов’янізми тільки до української, зазначаючи, що запозичення йшли також з польської і білоруської, а пізніше посилився вплив російської. Тобто їдиш у її описі — мова, яка «вміє вбирати» і жити на стику, залишаючись при цьому собою.

Там же обговорюється, як їдиш справляється з сучасністю: Непипенко говорить про постійне поповнення словників новими словами і про суперечку, яким має бути словник — описовим чи приписовим. Для їдишу, на її думку, сьогодні особливо важлива приписова роль: раніше норму формували школи і повсякденне освітнє середовище, а коли цього середовища мало, словники частково беруть на себе функцію «підказати, як говорити і де шукати нове слово».

Чому «відродили іврит, а не їдиш»: сіонізм, галут і doikayt — «тутешність» як ідеологія мови

Ще один конкретний вузол розмови — пояснення вибору івриту як мови майбутньої держави. Непипенко називає ідеологію прямо: це сіонізм, для якого іврит як відроджена мова мав стати мовою держави, яку ще тільки передбачалося створити.

А їдиш, за її словами, несе іншу оптику: життя в діаспорі, у вигнанні (галут), і з цього виростає ідея doikayt — «тутешність». Непипенко розшифровує doikayt не як романтику, а як політико-культурний принцип: жити і організовуватися «там, де ти народився і де жили покоління», домагатися видимості, голосу, активної участі і поліпшення свого становища на місці, а не відмовлятися від місцевої реальності заради єдиної «правильної» географії.

Чому саме Чернівці і Україна: конференція 1908 року і суперечка про «єврейську мову»

Коли мова заходить про статус їдишу, Непипенко виводить дуже конкретний історичний маркер: Чернівецька конференція 1908 року, яка стала важливою віхою в історії їдишу і їдишизму. У її переказі це була платформа, де зібралися культурні і політичні єврейські діячі різних поглядів — прихильники івриту, прихильники їдишу і ті, хто вважав, що однієї «єврейської» мови недостатньо. Там сперечалися про те, що взагалі вважати єврейською мовою і який її статус, і за підсумками їдиш був визнаний однією з єврейських мов і повноцінною.

Непипенко пов’язує цю тему з ім’ям Іцхок Лейбуш Перец: вона згадує його роздуми про те, чого не вистачає їдишській літературі, і ключове слово там — «традиція»: традицію треба вибудовувати і підтримувати.

На питання «як Україна стала культурним центром» її відповідь приземлена: це історичні і географічні фактори, розділеність українських територій між імперіями, різний статус мов і громад у різних політичних режимах, і — дуже практично — біографії багатьох авторів, що походять з міст і містечок на території сучасної України. При цьому вона чесно говорить і про конкуренцію: в Австро-Угорщині їдиш часто поступався німецькій, яка була мовою освіти і високої культури, і це впливало на траєкторії письменників, яким доводилося «пробиватися» через німецьке середовище.

Штетл як «закритий світ» і чому молодь йшла у великі міста

Окрема конкретна частина розмови — що таке штетл і чому він так важливий для їдиш-культури. Непипенко пояснює штетл не як «затишне містечко з листівок», а як форму життя громади — закриту, зі століттями закріпленим укладом.

Вона наводить важливий історичний факт про правові обмеження в Російській імперії: до 1905 року євреям було заборонено селитися у великих містах (за винятком окремих категорій, таких як певні купці), тому в цілому єврейське населення концентрувалося в містечках. На цьому тлі вона описує «великий вихід» єврейської молоді на початку XX століття: рух у міста пояснюється і прагматикою (освіта, робота, можливість «бути в цивілізації»), і внутрішнім відторгненням занадто закритого світу.

У її формулюванні штетл — це не просто географія, а соціальна оболонка, яка в переломні часи починає тиснути на молоде покоління.

Українсько-єврейська співпраця в роки УНР: статус мови і інституції

Для аудиторії в Ізраїлі цей фрагмент особливо важливий, тому що він ламає звичний «чорно-білий» набір штампів про початок XX століття. Непипенко обговорює період Українська Народна Республіка і говорить про конкретні інституційні кроки: при уряді Симон Петлюра існувало окреме Міністерство єврейських справ, а в одному з універсалів УНР йшлося про національну автономію; єврейське населення проголошувалося автономним, йому надавалися права.

І ще один дуже точний момент: Непипенко зазначає, що їдиш визнавався однією з офіційно визнаних мовних ліній УНР — поряд з українською, польською і російською (вона додає «якщо не помиляюся», і це важливо як тон: вона не робить вигляд, що читає папір, а говорить як дослідник, який пам’ятає структуру, але не грає в абсолютну безпомилковість). Цей приклад вона прямо використовує як аргумент у суперечці про те, що УНР не можна описувати тільки через звинувачення в антисемітизмі: на рівні закону і культурних ініціатив існували форми співпраці і визнання. При цьому вона не ідеалізує період: підкреслює, що вікно було коротким — близько року, а вже з 1918-го розширені права поступово згорталися.

І тут — ремарка, важлива для нашої редакційної логіки: НАновини — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency в останні роки регулярно повертається до сюжетів, де «українське» і «єврейське» не можна рознести по різних полицях. Розмова про їдиш робить це особливо наочним: мова — не символ, а свідчення спільної історії на конкретній землі.

«Київська група» і переклади: як працював культурний обмін у 1920-ті

Коли Непипенко переходить до літератури, вона не обмежується загальними словами «були поети». Вона називає «Київську групу» їдиш-авторів як явище передусім територіальне: в певний період ці письменники жили і працювали в Києві, спілкувалися і були знайомі один з одним, але при цьому залишалися дуже різними стилістично.

Вона наводить конкретні зв’язки і маршрути: важливою точкою стає Берлін періоду Веймарської республіки, де кілька років працювали і жили Лев Квітко і Давид Бергельсон, а сам Берлін описується як один з центрів єврейського книговидання — і на їдиші, і на івриті. Там же спливає конкретний приклад «містка» між українською і їдиш: Квітко видає переклад українських народних казок, і їх ілюструє Ель Лисицкий, пов’язаний з Культур-Ліга.

Говорячи про переклади, Непипенко підкреслює: стартові кроки робив ще Іван Франко, але по-справжньому активний процес розгортається у 1920-ті — до того, як радянська уніфікація і соцреалізм «перемололи» культурне різноманіття. Як конкретні імена перекладачів вона називає Павло Тичина, Максим Рильський та інших; окремо згадує Василь Атаманюк, який у 1923 році в Києві випускає невелику антологію «нової єврейської поезії», і навколо цього залишається інтрига: не до кінця ясно, де і як він вивчив їдиш і як саме працював з текстами. Непипенко показує «людську механіку» перекладів: багато трималося на особистих контактах, дружбі, взаємодопомозі.

Вона наводить особливо показовий приклад редакторської «збірки» перекладу: є випадки, коли одна людина робила підрядник, а інша доводила поетичну форму. У цьому зв’язку згадується зв’язка Микола Зеров і Олександр Гер: Гер робив «підрядник», а Зеров шліфував переклад.

Радянські репресії і зникнення публічного їдишу

Далі розмова стає жорсткішою — і знову з конкретикою. Непипенко відповідає на питання про цензуру і говорить прямо: те, що об’єднує багатьох авторів цього середовища, — цензура, репресії і замовчування, а потім ситуація, коли їдиш перестає звучати і видаватися.

Вона описує кілька ударів по їдиш-літературі: перший раунд репресій на початку 1930-х, потім війна і Голокост, а потім — новий, «вирішальний» удар, пов’язаний з історією Єврейський антифашистський комітет: масові репресії, заслання і вбивства. Непипенко формулює підсумок без красивостей: у більшості авторів, про яких йдеться, професійна і життєва траєкторія обривається до 1950-х років. Як конкретне ім’я репресованого письменника вона згадує Дер Ністер, якого намагалися переслідувати, в тому числі, по лінії звинувачень у «занадто символістській» манері.

Що є сьогодні: ініціативи знизу і приклад Швеції

Коли розмова повертається до сучасності, Непипенко не малює «миттєвого відродження». Вона говорить про реальний стан: існують програми, літні школи і різні ініціативи — але частіше як внутрішні зусилля університетів, культурних центрів або невеликих спільнот їдишистів; періодичних видань — лічені одиниці, і вони тримаються на ресурсах самої громади.

І щоб показати, як може виглядати державна підтримка, вона наводить приклад Швеція, де їдиш визнаний офіційною міноритарною мовною лінією; там діє їдиш-видавництво, і на їдиш виходили переклади великих масових текстів — на кшталт Гаррі Поттер і Володар кілець. Для неї це не «курйоз», а доказ життєздатності: мова може бути присутньою і у високій культурі, і в популярній — якщо для цього є інституційне середовище.

Чому цей випуск важливий для ізраїльської аудиторії — без гасел

У розмові Непипенко постійно повертає тему до простої думки: їдиш — це мова не абстрактної «діаспори взагалі», а конкретних місць і конкретних людей. Він вкорінений у містах і містечках, де покоління жили пліч-о-пліч, сперечалися, навчалися, торгували, перекладали і будували культурні інституції. І коли сьогодні в Ізраїлі їдиш іноді звучить як «мова минулого», цей випуск пропонує інший погляд: минуле тут не музейне, а людське — і безпосередньо пов’язане з українською історією, в тому числі з її складними політичними періодами, з короткими вікнами визнання і з довгими смугами придушення.

Найточніший висновок випуску — не про «ностальгію» і не про «ідентичність заради ідентичності». А про інфраструктуру: мова живе, коли у неї є школи, книги, сцена, переклад, право на публічність — і коли суспільство визнає її частиною спільної історії, а не чужим шепотом «на кухні».

Ключове з розмови в текстовій версії (укр.): https://www.ukrainer.net/tetiana-nepypenko-idysh/