- 21 Січня, 2026
- 5:42 pm
- Україна
В Україні 20 січня відзначається День пам’яті захисників Донецького аеропорту. Відзначається річниця з дня закінчення боїв за аеродром. Події тих днів стали важливою віхою в сучасній історії країни. Бої за ДАП тривали з 26 травня 2014 року до 22 січня 2015 року — 242 дні найжорстокішого опору українських воїнів російським окупаційним силам.
Для багатьох це не «пам’ятна дата» і не формальність. Донецький аеропорт став одним з перших символів російської агресії проти України — ще задовго до повномасштабного вторгнення. Там вперше в концентрованому вигляді проявилося те, що потім повторювалося знову і знову: коли противник не може зламати оборону прямим боєм, він намагається знищити саму точку опору разом з людьми, перетворюючи будівлю на братську могилу.
У цей день згадують усіх «кіборгів» — захисників аеропорту. Але в рубриці «Євреї з України» неможливо пройти повз ім’я Євгена Яцини, позивний «Беня» — наймолодшого воїна-кіборга, загиблого в січні 2015 року в новому терміналі Донецького аеропорту.
Детальніше про оборону донецького аеропорту – «Люди витримали, бетон — ні»: в Україні 20 січня – День пам’яті захисників Донецького аеропорту
Хто такий Євген Яцина і чому його позивний звучить особливо
Євген народився 25 січня 1989 року. Киянин, Печерськ. Навчався в Київському національному лінгвістичному університеті, на економічному факультеті. Друзі згадували його як зірку університетського КВК і «людину-оркестр» — яскравого, живого, дуже комунікабельного.
Прізвисько «Беня» було частиною його життя ще до фронту, а потім стало позивним. І в цій деталі — важлива інтонація для єврейської громади: Євген вітав друзів словом «шалом», відгукувався на «Беня», і ця манера спілкування запам’яталася багатьом сильніше будь-яких офіційних біографій. Пізніше повідомлялося, що мама Євгена — єврейка, а сам він встиг побувати в Ізраїлі і був в Єрусалимі.
Ці штрихи важливі не для «походження заради походження». Вони показують, що єврейська лінія в історії Євгена — не декоративний підпис в кінці, а частина його живої мови, звичок і зв’язків.
Оборона Донецького аеропорту: чому це стало символом
Оборона аеропорту тривала місяцями. Новий термінал перетворювався на руїни прямо під час боїв — під обстрілами, штурмами, підривами. Там війна йшла не по карті, а по сходах, коридорах, проломах у стінах. Люди утримували позиції в умовах, де кожен день міг стати останнім.
Слово «кіборги» з’явилося як спроба пояснити те, що виглядало неможливим: українські військові трималися так уперто, що навіть противник називав їх «не людьми». І це важливий момент для розуміння сучасної війни: російська сторона з самого початку діяла за логікою знищення, а не «переговорів» чи «спорів».
Тоді, у 2015-му, термінал підірвали, і частина захисників опинилася під завалами. Сьогодні, в роки повномасштабної війни, той самий принцип працює по всій країні: удари по містах, енергетиці, житлових будинках — щоб зруйнувати не тільки оборону, але й здатність суспільства жити.
Останній зв’язок і дні, які обірвалися в терміналі
Останній раз Євген, боєць 81-ї бригади 90-го окремого аеромобільного десантного батальйону, виходив на зв’язок 18 січня 2015 року. Точно перебував цього дня в новому терміналі Донецького аеропорту.
За словами товаришів по службі, 19 січня він був поранений (рвана рана щоки) і контужений.
Ввечері 20 січня Євген потрапив під обвал будівлі аеропорту після підриву. Побратими витягли його з-під завалів. За їх словами, у нього були переломи обох ніг і важка травма хребта — він вже не міг пересуватися. При ньому був жетон з прізвищем та індивідуальним кодом.
Він не дожив до свого 26-го дня народження — 25 січня залишалися лічені дні.
У різних свідченнях зустрічається різна фіксація дати загибелі — 19, 20 або 21 січня. Але сенс один: Євген загинув в останні дні оборони нового терміналу, в тій самій точці, де війну довели до буквального обвалення будівлі на людей.
«Георгію Борисовичу, шалом…»: слова Георгія Туки
Волонтер Георгій Тука згадував Євгена коротко і так, як говорять про близьку людину — без зайвої «літератури»:
«Женя. Женя Яцина. Позивний “Беня”. Киянин. Печерськ. 25 років. Я познайомився з Женею ще тоді, коли батальйон стояв у Житомирі. У Жені була можливість “відкосити” від призову, але, як чоловік, як громадянин, він не став цього робити, а чесно пішов виконувати свій обов’язок. Женя був наймолодшим бійцем батальйону. Без перебільшення, загальним улюбленцем. Найвеселішим, найкомунікабельнішим, найконтактнішим. Кожен раз наша телефонна розмова починалася зі слів: Георгію Борисовичу, шалом!… Досі комок у горлі…»
Ця цитата тримає в собі те, чого часто не вистачає офіційній пам’яті: голос, звичку, життя. Не «портрет героя», а людини, якої реально не вистачає.
«Єрусалимська нитка»: розповідь матері
Мама Євгена, Світлана, говорила про те, що син помер через закриті переломи ніг. І згадувала деталь, від якої у багатьох дійсно стає комок у горлі:
Колись вона привезла з Ізраїлю єрусалимську нитку. Коли Женя приїжджав з Житомира, вона таємно вшивала цю нитку в його форму — в кишені, манжети, «усюди». Робила це тихо, тому що син вважав такі речі «дурницями».
Але перед виїздом у Водяне Євген одягнув штани Павла Туки — свої були брудними. І пізніше, коли мати дізналася про це, вона сказала: «Ну, тепер зрозуміло, чому це були ноги — на штанах не було маминих ниток».
Ця історія — не про містику і не про «обереги». Це про материнську спробу утримати сина в житті будь-яким способом, навіть найнепомітнішим. І про те, як війна обриває такі спроби безжально і буденно.
Допомога друзів і те, що не встигли передати
Після відходу Євгена в армію друзі зібрали в соцмережах понад 40 тисяч гривень на тепловізор, термобілизну і захисні засоби. Але передати йому не встигли.
Ця деталь дуже точно показує, як жила Україна в перші роки війни: фронт тримався не тільки на наказах і штабах, але й на горизонтальній підтримці — коли люди збирали гроші «з миру по нитці», щоб захистити конкретного бійця. Іноді встигали. Іноді — ні.
«Стіна пам’яті загиблих за Україну»: портрет і точне місце
Ще одна точка київської пам’яті — меморіальна «Стіна пам’яті загиблих за Україну», відкрита міському простору. Це місце влаштоване так, щоб людина могла прийти і знайти конкретне обличчя — не «в загальному списку», а поруч, на відстані витягнутої руки.
Портрет Євгена Яцини на «Стіни пам’яті» розміщений за точною розміткою: секція 5, ряд 3, місце 38. Ця точність перетворює пам’ять на дію: можна прийти і зупинитися саме біля його портрета.
В останні роки «Стіна пам’яті» стала і частиною публічної дипломатії пам’яті: Володимир Зеленський нерідко приводить туди іноземних гостей, щоб показати ціну російської агресії не мовою статистики, а обличчями загиблих.
Орден «За мужність» III ступеня: фіксація подвигу на рівні держави
Подвиг Євгена Яцини закріплений і в державному документі. Він нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Підстава — Указ Президента України №270/2015 від 15 травня 2015 року. У формулюванні указу йдеться, що нагорода присуджена «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені при захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, вірність військовій присязі».
Разом ці елементи — похорони в Києві, участь громади, меморіальні дошки, портрет на «Стіни пам’яті» і державний орден — складаються в цілісну лінію: Євген Яцина не розчинився у війні як «один з». Він залишився ім’ям, обличчям і історією — і для України, і для єврейської громади, яка розділила цю втрату як свою.
Кнесет і слова про внесок євреїв України
23 грудня 2015 року під час виступу в Кнесеті президент України Петро Порошенко сказав фразу, яка досі звучить як політичне і людське свідчення:
«У протистоянні зовнішній агресії наша країна відродила свою армію. І в цій армії воюють громадяни України різних національностей. І ми пишаємося тим внеском, який вносять у захист оборони країни євреї. Не можу не згадати славного воїна-кіборга, який загинув у січні цього року в Донецькому аеропорту, Євгена Яцину з позивним «Беня». Ми пишаємося його подвигом. Посмертно він нагороджений державним орденом «За мужність».
Це не просто «згадка імені». Це публічне визнання того, що єврейська громада України — не спостерігач і не «окрема тема», а частина опору російській агресії.
І це особливо важливо зараз, коли росія продовжує війну і продовжує намагатися розмивати відповідальність, підміняти причинно-наслідкові зв’язки і розігрувати карту розколу суспільства. Історії таких людей ламають цю пропаганду, тому що вони дуже прості і дуже прямі: громадянин України пішов захищати країну, загинув, і його пам’ятають — і держава, і університет, і громада.
Чому історія «Бені» звучить сьогодні гостріше, ніж десять років тому
Донецький аеропорт був одним з перших місць, де війна показала своє справжнє обличчя. Тоді ще багато хто сподівався, що «все скоро закінчиться». Сьогодні, після повномасштабного вторгнення, стало ясно: російська агресія — це довгий проєкт руйнування, виснаження, терору по тилу і спроби стерти ідентичність.
На цьому тлі історія Євгена Яцини виглядає не як «епізод минулого», а як точка, з якої багато що почалося. Вона показує, що опір в Україні спочатку був загальнонаціональним — в тому числі з участю єврейської громади, яка давала країні воїнів, волонтерів, лікарів, підтримку сім’ям загиблих, і публічну пам’ять.
І в кінці залишається проста формула, яка звучить особливо чесно саме в рубриці «Євреї з України»:
Пам’ять — це ми з вами. Поки ми називаємо імена і розповідаємо історії живими словами, війна не може перетворити людей на безликі цифри. НАновини —