- 7 Січня, 2026
- 11:12 pm
- Відео, Україна
Історик Олександр Алфьоров – з початку повномасштабного вторгнення Росії — офіцер Збройних сил України, служив у підрозділах ССО «Азов-Київ» та 3-ї окремої штурмової бригади. Має звання майора запасу ЗСУ. З 27 червня 2025 року – голова Українського інституту національної пам’яті.
Назва Києва в масовій уяві майже нерозривно пов’язана з фігурою легендарного Кия. Ця версія, зафіксована в «Повісті минулих літ», давно стала частиною шкільного канону і національного міфу.
Але у давнього Києва, як стверджують джерела X століття, було ще одне ім’я — рідкісне, загадкове і практично зникле з історичної пам’яті. Це ім’я — Самбатас. І саме навколо нього сьогодні ведеться складна і недооцінена дискусія про ранню історію міста.
Самбатас, ріка Самбатіон і Київ
Про існування другої назви нагадав історик Олександр Алфьоров, аналізуючи візантійські джерела, які рідко цитуються поза академічним середовищем. Його висновки спираються не на пізні літописи, а на пряме свідчення сучасника подій.
Йдеться про трактат «Про управління імперією», створений у 948 році візантійським імператором Костянтином Багрянородним. У цьому тексті Київ названо столицею Русі — і одночасно вказується його друга назва: Самбатас.
Це згадування унікальне. Ні в пізніших візантійських хроніках, ні в давньоруських літописах, ні в західноєвропейських джерелах Самбатас більше не з’являється. Історики не мають ні паралельних текстів, ні археологічних знахідок, які б прямо підтверджували або спростовували цю назву.
Саме ця одиничність джерела робить Самбатас особливо важливим.
Перед дослідниками не просто альтернативна назва міста, а слід зниклого шару історичної реальності — можливо, пов’язаного з іншою мовою, іншою культурою або іншим колом контактів.
Походження слова Самбатас залишається предметом суперечок. Жодна версія не визнана остаточною, проте кожна з них відображає певний історичний контекст регіону.
Тюркська інтерпретація пов’язує Самбатас з поняттям «високої фортеці» або укріпленого підвищення. Така трактовка виглядає логічною з точки зору географії Києва і ролі міста як оборонного центру.
Скандинавська версія виходить з можливого походження від sand-bakki — «піщана мілина» або «берег». Вона добре вкладається в уявлення про Дніпро як ключовий торговий шлях і про присутність варягів у регіоні.
Готська гіпотеза пропонує читати Самбатас як «місце збору човнів», підкреслюючи транспортну і військову функцію міста. Балтійська версія, своєю чергою, трактує назву як «споруда на краю» або «дім на виступі», спираючись на фонетичні паралелі.
Особливе місце в цьому ряду займає єврейська інтерпретація. Вона пов’язує Самбатас з міфічною рікою Самбатіон, відомою з давніх юдаїстських текстів. Згідно з цими джерелами, Самбатіон — ріка, за якою нібито знаходилися «втрачені коліна Ізраїлю», і яка шість днів на тиждень бурхливо тече, а в шабат завмирає.
Ця версія не передбачає буквального ототожнення Києва з біблійним міфом. Проте вона вказує на можливі культурні та інтелектуальні контакти регіону в ранньому Середньовіччі, включаючи присутність єврейських громад, торговців і посередників, чиї уявлення могли відображатися в географічних назвах.
Важливо підкреслити: жодна з гіпотез не має вирішальної переваги. Самбатас залишається лінгвістичною та історичною загадкою, значення якої неможливо звести до одного народу або однієї мови.
На думку Алфьорова, сам факт існування такої назви говорить про багаторівневу ідентичність раннього Києва. Місто формувалося на перетині торгових шляхів, культурних зон і релігійних традицій, і його історія не може бути пояснена однією літописною версією.
Історія Самбатаса — це нагадування про те, що минуле Київ значно складніше звичних схем. За відомим ім’ям ховаються шари забутих смислів, які досі потребують осмислення — чим регулярно і займається НАновини — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency.
Самбатіон: де згадується, як описується і що це означало
Самбатіон — міфологічна ріка, відома з юдаїстських, античних і середньовічних джерел. Вона ніколи не розглядалася як реальний географічний об’єкт і у всіх текстах виконує функцію символічного кордону, а не ріки в буквальному сенсі.
У юдаїстських джерелах Самбатіон згадується у Вавилонському Талмуді, трактат Санхедрін 65б. Там говориться, що «десять втрачених колін Ізраїлю» знаходяться за рікою Самбатіон. Контекст — обговорення кордонів обжитого світу і долі вигнаних колін, а не опис конкретної місцевості.
Мідрашична традиція (включаючи Берешит Рабба і пізні агадичні тексти) детально описує властивості ріки. Згідно з цими текстами, Самбатіон:
- бурлить, викидає каміння, пісок і пил шість днів на тиждень;
- повністю завмирає в шабат;
- при цьому залишається непрохідною, оскільки перетин у шабат заборонено релігійним законом.
Таким чином, Самбатіон стає подвійним кордоном — фізичним і релігійним, який неможливо подолати ні силою, ні дотриманням закону.
В античній традиції Самбатіон згадує Йосиф Флавій у праці «Юдейська війна» (книга VII). Він описує ріку, яка викидає каміння і стає спокійною на сьомий день. У Флавія Самбатіон фігурує як частина уявлень про далекі східні землі і не має точної локалізації.
У середньовічних візантійських і латинських текстах Самбатіон включається в енциклопедичні і хронікальні твори як елемент «чудесної географії Сходу». Тут він вже не пов’язаний прямо з релігійною полемікою, а виступає як успадкований образ з юдейської традиції.
Написання терміна залежить від мови джерела:
- іврит — סמבטיון (Sambation);
- грецька — Σαμβατίων (Sambatíon);
- латинська — Sambation, Sambatyon, Sabbatyon.
Географічна прив’язка у всіх джерелах залишається невизначеною. У різні епохи Самбатіон умовно «розміщували»:
- в Месопотамії,
- в Центральній Азії,
- на Кавказі,
- за Каспійським морем,
- на невизначеному «Сході».
Ці версії не суперечать одна одній, оскільки Самбатіон розумівся не картографічно, а космологічно — як кордон між відомим світом і простором вигнання, між звичайним плином часу і релігійним циклом.
Підсумок: Самбатіон — стійкий міфологічний образ, присутній одразу в кількох традиціях. Жодне джерело не описує його як реальну ріку, але всі використовують його як символ межі, очікування повернення і месіанського майбутнього.
Олександр Алфьоров
Повне ім’я — Алфьоров Олександр Анатолійович.
Український історик, кандидат історичних наук, радіоведучий, громадський і політичний діяч. Народився 30 листопада 1983 року в Києві (Українська РСР). За національністю — українець.
Є науковим співробітником Інституту історії України НАН України, спеціалізується на історії України XVI–XVIII століть, сфрагістиці, генеалогії, історії козацької старшини та історичних інституцій.
Закінчив Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова за спеціальністю «викладач історії, вчитель правознавства». У 2012 році захистив кандидатську дисертацію на тему ролі козацько-старшинського роду Голубів в історії України.
З 2008 року працює радіоведучим Українського радіо «Культура», автор і ведучий програми «Історичні фрески». Також був телеведучим на суспільному телеканалі UA: Культура.
У різні роки займав посади наукового співробітника, прес-секретаря народного депутата України Андрія Білецького та керівника прес-служби полку «Азов».
З початку повномасштабної війни — офіцер Збройних сил України, служив у підрозділах ССО «Азов-Київ» та 3-ї окремої штурмової бригади. Має звання майора запасу ЗСУ.
27 червня 2025 року призначений головою Українського інституту національної пам’яті.
Автор понад 100 наукових публікацій, а також численних книг і каталогів, присвячених українській сфрагістиці, козацькій історії, генеалогії та архівним джерелам. У 2009 році виявив у російських архівах копію «Конституції Пилипа Орлика» староукраїнською мовою.
Нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня, президентською нагородою «За участь в антитерористичній операції», медаллю «За жертовність і любов до України» та рядом професійних премій.
